Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Вчора я бачив тебе в компанії з Бортніковим, чи не так? - тицьнувши в мене пальцем, задумливо промовив Ваня.
- І що? - Я хмикнула, кинувши на нього байдужий погляд, і почала відтирати ганчіркою пляму, що в'їлася в світлу поверхню стільниці.
- Тимурчику теж перепало? - Через якийсь час, насмішкувато простяг Ваня. Я не стала відповідати, знову лише знизавши плечима, і він додав. - Вирішила ощасливити всіх трьох? - Видав хлопець, і я підняла на нього погляд, припинивши терти ніяк не бажаючу відтиратися пляму.
- А що таке? Тобі яке діло? І взагалі… хіба не так поводяться повії? - випалила я, дивлячись на нього з викликом, гордо задерши голову.
Мене досі не відпустило. Його слова, там на балконі, хай і невисловлені, але з цілком зрозумілим підтекстом досі звучали десь на околиці розуму і болісно дряпалися. Він всерйоз вважав мене повією, тупою дурепою, що гостро потребує чоловічої уваги.
Спочатку мені хотілося кинутися до нього і подряпати очі за це мерзенне, абсолютно безпідставне упередження. Потім захотілося щось йому пояснити чи вимагати пояснень від нього, якось очистити себе, виправдатися неясно в чому. А потім я вирішила, чорт із ним. Було б перед ким виправдовуватись. Нехай думає, що хоче. Я теж думаю про нього погано. І переконувати його я ні в чому не збираюся. Багато честі щось пояснювати цьому недалекому зазнайкові.
- Схоже, ти водиш їх усіх за носа. - Залишивши без уваги мої останні слова, уклав Ваня і чомусь вдоволено посміхнувся.
Я пирхнула, і знову взялася за трикляту пляму.
- Звучить прямо як комплімент. - пробурчала я собі під ніс, і закінчивши нарешті зі столом, почала вигрібати обгортки, картонні упаковки від піци та порожні пляшки з-під столу та дивана.
– Що ти задумала? - з нотками зацікавленості в голосі проспівав Ваня стоячи десь наді мною.
Я витягла сміття, заштовхала його в мішок, і вибравшись з-під столу, випросталася прямо перед хлопцем. Прибравши з спітнілого чола налиплі пасма волосся тильною стороною руки, я втупилась Вані в очі.
- Ну, що ти, Вань? Що я могла задумати? - Ласкаво простягла, дивлячись на колишнього однокласника і заплескала очима, як наївна дурочка. – Я просто дозволяю їм робити те, що вони запланували. І сама кайфую. Увага, залицяння, знаєш, - з награним ентузіазмом промовила я, - ну і різноманітність звісно. Одразу троє, прикинь. Екстрим. - Я посміхнулася і знизала плечима. - Ми просто розважаємось. Це така гра… ти ж любиш грати, мусиш зрозуміти. Нам весело.
Ваня знову звузив очі, трохи схилив голову на бік і глянув на мене з недовірою.
- Я так не думаю.
Я хмикнула, знову набираючи серйозного вигляду. Начхати я хотіла, що він там собі думає. Підхопивши заповнені мішки для сміття, і шпурнувши їх у коридор, пішла далі по кімнатах. Цього разу Ваня за мною не пішов.
Я зібрала та розсортувала по місцях картки та фішки від різних настільних ігор, у які грали гості. Розставила їх на місця. У засранця була велика колекція настільних ігор на будь-який смак: кілька видів стратегій, бродилки, словесні, кооперативні - величезна заповнена від верху до низу шафа. А поруч така сама, але заповнена книгами. Не знала б, що тут живе Ваня, подумала б, що якийсь доброзичливий, високоорганізований інтелектуал. На жаль, я часто помиляюсь у людях. Тому, мабуть, мені й не знайти ніколи пару.
Думки знову зісковзнули до Ігната та Поліни, і я важко зітхнула. Ну, як їм це вдалося, як вони знайшли один одного? Вони ж зовсім різні: Поліна неймовірно красива, а Ігнат... Ні, ви не подумайте, я не вважаю Ігната якимось не таким, я його шрами вже через пів години і помічати перестала, але все ж він не був красенем. Хоча був сильним та привабливим. Мабуть, у цьому все діло.
А моя подруга Олена? Вони з Сергієм взагалі немов із різних планет. Вона – пристойна, вихована в інтелігентній сім'ї дівчинка-відмінниця, а він – дворовий хлопець, виходець із нетрів, справжній поганець з дівчачого роману. І в них любов. Щира та незламна.
Згадала про подругу і смуток змінився почуттям обурення та легкої злості. Вона не прийшла! Обіцяла та не прийшла. Я до останнього сподівалася, що вона буде тут - з нею цей вечір міг би пройти в сто разів краще, але Сергія викликали на роботу, а без нього вона тепер з хати й носа не висуне, бо той несказанно ревнивий. І сказати це вона мені зволила тільки тоді, коли ми з Олексієм вже підходили до квартири. Зрадниця. Вона повинна була бути поруч, веселитися за рахунок мого горе-залицяльника, і тихенько висмикнути мене до закінчення вечірки, щоб Льоші не надумалося мене проводжати і, не дай Боже, розпускати руки.
План був такий. Але вийшло, як вийшло.
Ну і що приховувати, якщо чесно, вийшло не так вже й погано. Гра була справді азартною. І ці їхні непорушні правила з покаранням спочатку здалися мені дурістю, але згодом і справді захопили – коли є що втрачати, справді цікавіше грати. До того ж, мій програш сам собою вирішив проблему з потенційною загрозою у вигляді Олексія розпускаючого руки.
Якби не образливі припущення Івана, вечір взагалі міг би бути прекрасним. Але засранцям взагалі властиво псувати оточуючим життя. Тож і тут не підкопатись.
Я зібрала все сміття, відмила всі поверхні, де надумали гуляти неакуратні гості, вимила кухню, і зібравши пакети, склала їх біля виходу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хибне щастя, Ліана Меко», після закриття браузера.