Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 14

     Віка.

      Вранці прокинулася від того, що хтось стукав у двері. Голова все ще була важкою. Здалося, що взагалі сьогодні не спала. Ледве сповзла з ліжка й поплелася відчиняти. Відчуття повної розбитості й кволості, наче вагони усю ніч розвантажувала.

- Вікусе, дитинко! Як ти? - Поцікавилася тітка Лариса - мама Валерії. - Вибач, що розбудила. Хотіла особисто переконатися, що з тобою все добре.

      Жінка доторкнулася до мого лоба.

- Лоб не дуже гарячий, але виглядаєш ти дійсно хворобливо! - Констатувала вона, хоча якщо чесно я не запитувала її думку. 

- Відлежуся день-два і все буде добре! - Спробувала заспокоїти жінку, якщо вона вже так переймається, щоб зі мною нічого не сталося в стінах її будинку. 

- Дуже шкода, бо ми зібралися на екскурсію в Асканію Нову, а тут ти захворіла. - З сумом досить щиро видала мама Лєри.

- Ну то й що? Їдьте, раз зібралися. Я вже якось собі раду дам.

- Просто нас не буде аж до завтрашнього вечора. 

      Це вона зараз мене лякає чи радує?

- Їдуть всі і Маша з батьками, і Богдан!

      Почувши про Бодю, сердце одразу пришвидшилося. Напевно йому там з Марією буде цікавіше. Головне не видати зараз свого хвилювання. Як би мене не чіпляв цей факт, але не зважати на здоров'я і все ж таки погодитися на екскурсію, виглядає відвертою дурнею. А можливо ще й те, що вони й самі не дуже бажають брати мене з собою, от і скористалися моєю хворобою. Про яку, до речі, знав тільки Богдан.

      Зачекала у своїй кімнаті доки галас та гамін стих. Чи то тітка Лариса чи то небажання когось іншого зайвий раз бачити мене, але мене так ніхто і не потурбував. Лишили лише записку на стільниці у кухні, що обід і вечеря у холодильнику.Ну що ж. Дякую і за те! Хоча, як я вже запевнила маму Лєри, якось вже дам собі ради. Принаймні, голодною не лишилась би то вже точно. 

      Саме мастила собі тост маслом коли почула клацання замка на вхідних дверях.

     Невже забули щось і повернулися? 

    Хом’яка зображати не стала, і пхати все що вміщує тарілка в рота, щоб зіграти хвору, яка спустилася униз виключно за водичкою, щоб запити знеболююче. 

      Та на моє здивування і навіть збентеження в кімнату увійшов Бодя.

- Смачного! - Оглянувши мене з голови до ніг, промовив.

- Дякую! - Зніяковіло заморгала. - А ти хіба не з іншими на екскурсії?

-Ні! Мав декілька невідкладних справ. Тому в останню мить прийшлося відмовитися.

- М-мм. Як прикро! - Зобразила сумний вираз на обличчі. Тільки чомусь хочеться скакати від радощів. Треба хоч лимончика з’їсти, щоб обличчя не виглядало таким задоволеним.  Не повірив? Та так і є! Ну і хай! Всілася на стільницю стола, закинувши ногу на ногу й відкусила шмат канапки. 

- Як твоя температура? - Поцікавився, спостерігаючи за моїм відмінним апетитом.

- Температура? Напевно є! Ну 36:6 то вже точно!

- Ясно! - Процідив і відкрив холодильник у пошуках смаколиків. - Які плани на решту дня? Виглядаєш ти вже набагато краще! 

- Навіть не знаю! - Знизала плечима. 

- Може на море? 

- З тобою? 

- Чому ні? 

      А й дійсно! Чому ні? Тим паче коли градус спокуси дійсно зашкалює…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍