Читати книгу - "Це не моя справа"

тоді ще вагітна нею, злякалася такого собі борця. То я її зараз приведу.

Я вже допивав другу склянку віскі, коли бармен повернувся — кивнув мені та ще й підморгнув.

— За дві хвилини вона буде тут, — повідомив він і почав змішувати кілька порцій мартіні.

Вона прийшла через добрих десять хвилин. Я помітив її ще до того, як вона побачила мене. В ній було щось таке, що звеселило мене. Можливо, великі волошкові очі чи кирпатий носик. Не знаю, чому, але варто було лише раз поглянути на неї, як ви вже були впевнені, що саме через неї з’явився вираз «тупа блондинка». Вона була саме такою, як її описав Сем: її фігура засліпила мене, як і добру половину присутніх чоловіків.

Сем махнув рукою. Вона підійшла. Повіки її тремтіли.

— О! — захоплено вигукнула дівчина.

— Крістал, це містер Стів Гармас, — відрекомендував мене Сем, при цьому підморгнувши мені. — Він стриже волосся на грудях газонокосаркою.

Вона простягнула мені руку і злегка потиснула.

— Сьогодні вранці чайний листочок на дні моєї чашки виглядав точнісінько, як ви, — довірливо повідомила вона. — І я вже знала, що як слід повеселюся сьогодні ввечері. — Вона стривожено глянула на Сема. — Хтось із дівчат вже його бачив?

— Ти перша, — заспокоїв він її, знову підморгнувши мені.

— Ти просто бомба! — вигукнула вона, повертаючись до мене. — Я мріяла про такого, як ти, відколи почала думати про чоловіків.

— Ет, зачекай-но трохи! — сказав я, піддражнюючи її. — Можливо, я спочатку погляну на інших дівчат. Я, знаєш, перебірливий.

— Тобі нема потреби на них дивитися. Їх називають дівчатами лише для того, щоб якось вирізняти з-поміж відвідувачів-чоловіків. Вони тут так давно, що вважають, буцім ліфчик — це просто ємність для їжі. Ну ж бо — ходімо розважимося!

— Але як ми можемо розважитися у такій тисняві? — поцікавився я. — Здається, тут забагато народу.

В її блакитних очах заграли бісики.

— А мені подобається, коли багато людей. Мій тато каже, що дівчина не може потрапити в халепу, допоки вона на видноті.

— Твій батько божевільний, — вишкірився я. — А якби ти потрапила у натовп матросів?

На мить вона замислилась і спохмурніла.

— Не думаю, що мій батько знає хоч щось про матросів, — серйозно озвалася Крістал. — Він виготовляє опудала пташок і тварин.

— Ви хочете сказати, що він таксидерміст?

— О, ні! — вона енергійно хитнула білявими кучериками. — Він не вміє водити машину.

— Облишмо вашого татка, — поквапно сказав я, — поговорімо краще про вас. То як щодо того, щоб випити?

— Я могла би випити подвійний джин із маленьким шматочком лайму — але щоб джину було багато, — сказала вона, просвітлівши. — То ви мені його замовите?

Я кивнув Семові, підтягнув для неї стілець і ляснув по ньому.

— Падайте сюди, — припросив її. — То вам тут подобається?

Вона вилізла на високий стільчик, зручно вмостилася і виклала свої маленькі ручки на стійку бару.

— Дуже подобається. Так грішно і мило. Ви навіть не уявляєте, як нудно у мене вдома. Там тільки батько, я та всі ті тварини, з яких треба зробити опудала. Ви би здивувалися, якби побачили, скільки найрізноманітніших тварин приносять люди. Приміром, зараз татко працює над оленем, котрого якийсь дивак хоче тримати у себе в холі. Ви можете уявити опудало оленя у себе в холі?

— Завжди можна повісити капелюх і парасольку на його роги, — сказав я після недовгого роздумування.

Вона відпила ковток джину.

— Ви — один із тих, хто вбачає в усьому лише позитив. Я розповім про це таткові. Ми могли би заробляти на цьому гроші. — Крістал відсьорбнула ще трохи джину і зітхнула. — Мені подобається усяке таке. Тепер от я маю конче розжитися поясом для панчіх, це — єдине, чого мені вкрай бракує... — Раптом їй щось спало на думку, і вона схопила мене за руку. — Чи не привезли ви, бува, з собою пари шовкових панчіх?

— Ну, звісно ж, — озвався я. — У мене є їх з пів дюжини в готелі.

Вона стиснула кулаки і заплющила очі.

— Шість пар?! — перепитала хрипким шепотом.

— Саме так.

— О, Боже! — простогнала Крістал, здригаючись. — Але ж ви не думали про те, щоб віддати їх комусь іншому, ні? І вони просто лежать у вашому номері — нічийні, так би мовити?

— Я купив їх для декого.

Вона гірко кивнула.

— Я мусила про це здогадатися, — зітхнула вона. — Ну що ж — таланить деяким дівчатам! Одні отримують такі панчохи, а інші про них лише мріють. На мить ви змусили моє серце закалатати. Але нічого — я якось це переживу.

— Я привіз їх для Нетти Скотт, — пояснив я. — Вона була моєю подругою.

Крістал швидко обернулася, в її очах застиг подив.

— Для Нетти? Ви знали Нетту?

— Так.

— І ви привезли панчохи... Але ж вона мертва! Ви це знали?

— Тепер знаю.

— Тож вам їх нікому дарувати... — затнулась вона і почервоніла. — О, яка ж я гидка! Бідолашна Нетта! Мені аж сльози навертаються на очі, коли згадую про неї. Відчуваю, що й зараз могла би заплакати.

— Якщо не заперечуєте, то панчохи ваші, — сказав я. — Нетті вони вже не потрібні, і вони тепер нічийні, як ви висловилися.

Очі її прояснилися.

— Не знаю, що й сказати. Я би дуже хотіла їх отримати — вони конче мені потрібні, але, знаючи, що вони для Нетти... Втім, яке це тепер має значення, чи не так?

— А й справді!

Вона трохи подумала і нахмурилась. Я бачив, що розумові зусилля даються їй нелегко — вона не звикла думати.

— Ну, не знаю... Гадаю, що... А де вони у вас?

— У готелі. Ну то що — поїдемо їх заберемо?

Вона ковзнула зі стільця.

— Ви маєте на увазі зараз? Просто зараз?

— А чому б і ні? Чи ви не можете полишити клуб?

— Можу. Всі дівчата тут вільні. Ми заробляємо тим, що самі собі знайдемо — звучить огидно, еге ж? — Вона захихотіла. — Але, гадаю, що коли я завалю у ваш номер, там не буде