Читати книгу - "Нам не можна бути разом, Крістіна Жиглата"

Розділ 9

 

 

Наступного разу, коли я розплющую очі, бачу над собою навислого Езру. Він тримав у руці одну трояндочку і легенько водив пелюстками по моїй щоці. Було приємно і лоскітно одночасно.

Я прокинулася з усмішкою.                                  

- Гей… Ти як сюди потрапив?.. – я запнулася, підводячись на руках. - Скільки часу?

- Десять вечора… Ти що спала весь день? - Запитує з посмішкою. - Що ж ти вночі робитимеш? - Додає понуро і грайливо.                                   

- Не знаю, - кидаю розгублено. - Може, зірки рахуватиму, - відповідаю, натякаючи на нашу галявину.

- Можу запропонувати тобі щось цікавіше, - відповідає загадково Езра. Сплітаючи наші пальці. - Поїдеш зі мною? - Запитує і схиляється, для поцілунку.                                   

- Т-так…, - кидаю розгублено.                                         

На мить наші губи з'єднуються. Потім чоловік відхиляється і каже.

- Одягни щось тепле, і гарненьке, - просить, допомагаючи підвестися мені з ліжка.

- Скажеш, куди ми поїдемо? - Запитала, не зовсім розуміючи, що треба одягати.

- Це сюрприз... Я чекаю, - квапить.             

Я відкриваю гардероб і проходжуся поглядом по численним вбранням. Зупиняю свій вибір на шкіряних штанах, чорному гольфі та шкіряній куртці. Хочу відповідати Езрі та його звірові… Сам чоловік був одягнений у чорні штани, чорну футболку та шкіряну куртку… Дуже гарний та дикий…

Швидко одягнувшись, я підфарбовую війки тушшю, а губи прозорим блиском. Волосся залишаю розпущеним. Все одно шолом одягати.                                      

Ми йдемо через балкон. Як зазвичай. Перелазимо через огорожу та сідаємо на мотоцикл. Через двадцять хвилин Езра зупиняється біля величезної будівлі, з сяючою вивіскою «Голод».

Я перша залишаю мотоцикл, позбавляюся шолома і оглядаюся навколо. Біля будівлі було повно людей та машин. На вході стояло четверо велетнів...              

- Ми… Ми що у нічному клубі? - запитала заїкаючись.

- Колись була в подібному закладі? - запитує Езра, припаркувавши свій байк на узбіччі.

- Ні, - відповів розгублено.                                     

- Відмінно... Тоді в цьому я буду теж першим, - кидає, підбадьорливо усміхнувшись мені. - Ходімо? - Він простягає мені руку, і я вкладаю в неї свою долоню. Роблю це невпевнено та злякано. – Не бійся, тут тобі нічого не загрожує, – обіцяє чоловік. – Це моя стихія. Я подбаю про тебе…

Для моїх батьків відвідування подібного закладу схоже на щось ганебне, гріховне і жахливе. Уго не береться до уваги. Він чоловік. Йому можна все. А ось нас  - дівчаток, вчили бути скромними, і навіть не думати про танці чи бари…                        

Раніше я не усвідомлювала, до чого такі рамки і строгість, але зараз я розумію… Нас просто готували до вигідної угоди, і доброго заміжжя.

На вході нас пропускають без проблем. Варто було тільки громилам поглянути на Езру, як вони відразу розступилися в різні боки. Ми заходимо всередину, і мене приголомшує гучний бас музики, крики людей, що танцюють…

Езра міцно тримає мене за руку і веде за собою в протилежний бік від танцполу, до ряду столиків на невеликій височині. Ці столики були спеціально переділені перегородкою, що створювала якусь незначну атмосферу усамітнення.

Ми розміщуємось за одним, єдиним вільним столиком, позначеним написом «Орсо».

- Особистий столик? – дивуюсь.                    

- По буднях, я працюю тут вибивалою, - повідомляє хлопець. – У мене свої привілеї…

- О! – дивуюсь, нервово оглядаючись довкола. – Сьогодні середа…, – зауважую.

- Я взяв вихідний...                             

- І вчора?                                              

– Заради твого дня народження, – каже він.

- В деякій мірі я точно погано на тебе впливаю, - зауважую жартома, чоловік посміхається мені.

- Можу посперечатися… Я на тебе – гірше, – відповідає, киваючи на танцпол. - Ти ніколи не була в клубі, ніколи не тікала з дому через балкон і точно ніколи не лазила по деревах або через височену огорожу свого ж будинку... Я вже мовчу про все інше, - додає, і я червонію. – До речі, ти як? Проблем із батьками не було?

- Ніхто не здогадався, - відповідаю, озираючись довкола. Моя нога під столом мимоволі пританцьовувала. Тут було так голосно і так заводяще… Хотілося потанцювати, пострибати, покричати разом з тими людьми, які запалювали на танцполі…    

- Хочеш щось поїсти? - запитує Езра, уважно спостерігаючи за мною. Я заперечливо похитала головою, не відриваючи погляду від танців. – А потанцювати? - раптом додає він, і я перекладаю на нього свій погляд.

- Хіба що з тобою.                                   

– Добре, – погоджується він, і ми йдемо танцювати. Разом.

Боже... Як же я танцювала... Відривалася на всю... На всі роки, які пропустила і, можливо, пропущу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍