Читати книгу - "Тринадцята казка"

підфарбованими у пурпуровий колір, були підведені темною смугою у стилі Клеопатри й оправлені, як і вчора, важкими чорними віями. При денному світлі я побачила те, чого не побачила учора ввечері: обабіч прямого, як лінійка, проділу мідно-червоного волосся міс Вінтер пролягла сива — майже біла — смужка.

— Пам’ятаєте, про що ми домовлялися? — почала вона, коли я сіла у крісло з протилежного боку каміна. — Зав’язка, розвиток дії й розв’язка; усе в належному порядку. Жодних хитрощів. Без забігання наперед. Жодних запитань.

Я почувалася кволою. Незнайоме ліжко у незнайомому місці… Спала я погано, і спозаранку в моїй голові вертілася якась нудна й немелодійна пісня.

— Починайте звідки хочете, — погодилася я.

— Почнімо спочатку. Хоча початок не завжди там, де може здатися на перший погляд. Наше життя видається нам надзвичайно важливим, тому ми схильні думати, що його історія має починатися з нашого народження. Спочатку не було нічого, потім народилася я… Одначе це не так. Людське життя — не нитка, яку можна виокремити з мотузки, розрівняти і покласти для загального огляду. Родинне життя — це павутина. Неможливо доторкнутися до якоїсь її нитки, не змусивши при цьому вібрувати решту. Неможливо зрозуміти одну частину без усвідомлення сенсу цілого. І моя історія — не лише моя. Це історія Енджелфілду. Енджелфілду як маєтку. Енджелфілду як села. Енджелфілдів як конкретної родини: Джорджа і Матильди; їхніх дітей, Чарлі та Ізабель; дітей Ізабель — Еммеліни та Аделіни. Історія їхньої домівки, їхніх доль, їхніх страхів. А також історія їхнього привида. Привидам завжди слід приділяти належну увагу, чи не так, міс Лі?

Із цими словами вона кинула на мене пронизливий погляд; я ж удала, що не звертаю на нього уваги.

— Насправді народження не є початком. У цей час ми не розпоряджаємося власним життям — життя наше є лише продовженням життя чужого. Візьмімо для прикладу мене. Якщо поглянути на мене зараз, то можна запросто подумати, що моє народження було чимось надзвичайним, чи не так? Що воно супроводжувалося дивними провіщеннями чарівниць, які за сумісництвом були моїми хресними матерями? Ні, все було не так. Зовсім не так. Фактично, коли я народилася, я була не більш ніж побічною сюжетною лінією… Я вже передчуваю ваше запитання: а звідки мені відома історія подій, що передували моєму народженню? З яких джерел? Звідки надійшла інформація? А звідки взагалі береться будь-яка інформація у родині на кшталт Енджелфілдів? Від слуг, звичайно ж. А ще — від Хазяйки. Це не означає, що я дізналася про все безпосередньо від неї. Справді, інколи вона вголос розмірковувала про минуле, пораючись зі столовим сріблом, і часто забувала при цьому про мою присутність. Пригадуючи сільські чутки і плітки, вона невдоволено насуплювалася. Слова, виходячи з вуст Хазяйки, схиленої над кухонним столом, немов починали жити новим життям. І рано чи пізно її розповідь доходила до тем, які аж ніяк не призначалися для дитячих вух, зокрема для моїх; тут Хазяйка раптово помічала, що я поруч, переривалася на півслові й починала терти столове начиння з такою завзятістю, немов заодно із брудом прагнула стерти й минуле. Але в оселі, де є діти, таємниць бути не може. З окремих шматочків я все одно примудрялася скласти цілісну історію. Коли Хазяйка вранці за чаєм базікала із садівником, я вчилася правильно тлумачити несподівану мовчанку, яка була немов пунктуація у начебто безневинній розмові. Удаючи, що нічого не помічаю, я розгадувала значення мовчазних поглядів. Урешті-решт, коли Хазяйка та садівник гадали, що вони нарешті самі і мають змогу поговорити відверто… насправді вони були не самі. Ось як мені стало відомо, звідки я взялася. І згодом, коли Хазяйка була вже не та, що раніш, коли похилий вік заплутав її думки і розв’язав їй язика, її безладне бурмотіння й підтвердило ту історію, на розплутування якої мені знадобилися роки. Саме цю історію, яка прийшла до мене через натяки, погляди і мовчання, я й збираюся переповісти вам звичайними зрозумілими словами.

Міс Вінтер прокашлялася, готуючись почати.

— Ізабель Енджелфілд була не така, як усі.

На якусь мить здалося, що голос утік від неї, й вона здивовано замовкла. Потім заговорила знову, але вже з обережністю, наче побоюючись, що голос знову втече.

— Ізабель Енджелфілд народилася під час зливи з буревієм.

І знову раптова втрата голосу.

Міс Вінтер настільки звикла приховувати правду, що та в ній атрофувалася. Письменниця зробила один фальстарт, потім іще один. Але, як талановитий музикант, що після багатьох років без практики врешті-решт знов опановує свій інструмент, так і вона — після численних спроб — оволоділа своїм голосом.

І розповіла мені історію про Ізабель і Чарлі.

* * *

Ізабель Енджелфілд була не така, як усі.

Ізабель Енджелфілд народилася під час зливи з буревієм.

Наразі неможливо сказати, чи був якийсь зв’язок між цими двома фактами. Але коли через двадцять п’ять років Ізабель удруге покинула дім, то люди в селі замислилися й таки пригадали оту нескінченну зливу в день, коли вона з’явилася на світ. Дехто згадав — так чітко, наче це сталося вчора, — що лікар спізнився через повінь, бо річка вийшла з берегів. Інші — без тіні сумніву — твердили, що пуповина обмоталася навколо шиї немовляти, ледь не задушивши дівчинку ще до народження. Так, це були дійсно важкі й трагічні пологи, бо хіба ж з ударом шостої години, відразу після того як лікар задзвонив у дзвоник, сповіщаючи про народження дівчинки, — хіба ж не покинула її мати цього світу, перейшовши у потойбічний?.. Тож якби погода була гарна, якби лікар прибув раніше, якби пуповина не позбавила дівчинку повітря, якби її мати не померла…

Якби, якби… Міркувати в такий спосіб — безглуздість. Ізабель з’явилася на цей світ так, як з’явилася, — і додати з цього приводу більше нема чого.

Немовля — більше несамовитого крику, ніж людини, — залишилося без матері. Здавалося, що воно може залишитися й без батька. Джордж Енджелфілд цілковито занепав духом: він замкнувся у бібліотеці й навідріз відмовився виходити. Могло здатися, що це вже занадто: десяти років подружнього життя загалом буває достатньо для того, щоб вилікуватися від кохання до дружини, але Енджелфілд був дивак, та й годі. Він кохав свою дружину — свою дратівливу, лінькувату, егоїстичну і вродливу Матильду. Він любив її дужче, ніж своїх коней, і навіть дужче, ніж свого собаку. Що ж до сина Чарлі, дев’ятирічного хлопчака, то про нього Джордж ніколи не думав узагалі.

Зазнавши непоправної втрати, Джордж Енджелфілд, мало не божевільний