Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 18

Каріна

Прихід Ворона підірвав мою хитку рівновагу. Мене трясло в обіймах Вадима, від огиди до чоловіка і від близькості того, про кого не повинна навіть думати. Тільки я хвора на монстра, дура радію можливості вдихати його запах.

А подивитися у вічі боюся. Знаю, пропаду. Знову його потойбічна пітьма мене поманить, і я стрибну в неї з розбігу, і цього разу розіб'юся, нічого від мене не залишиться.

Скільки років він методично знищував мене? А в результаті я забуваю все, лише би опинитися в його обіймах. Про це тільки мрію.

А потім слова Вадима, гострі, продумані, брехливі. І нічого не можу заперечити. Сама просила дитину зберегти. Невже думала, що він вигоди з цього не отримає? Обмежиться Вікторією? О ні, це не про мого чоловіка.

Микита про термін вагітності запитує. Вадим впевнено так про дванадцять тижнів каже, ні краплі фальші в голосі. Актор. Ненавиджу!

Як же гад переконливо бреше!

І соромно мені. Ворон подумає, що я… уявляю, який бруд про мене в нього зараз у голові.

Хіба не все одно мені?

На жаль ні.

Так і хочеться крикнути:  «Це твоя дитина, Ворон! Плід моєї шаленої любові до тебе!».

Але цього ніколи не скажу. Ніколи не зізнаюся.

Заради безпеки дитини.

Ми йому не потрібні.

Пам'ять вчасно повернулася, щоб уберегти мене від необачних та необдуманих вчинків.

Микита до мене звертається, піднімаю голову і все… чорні очі манять з такою силою, що чіпляюся за руку Вадима з усієї сили, аби тільки втриматись, не кинутися в обійми до Ворона.

Тяжіння зашкалює. Повітря… немає його… тільки пекельні іскри отруйної одержимості. Дивлюся, вбираю кожну рису його обличчя… скільки років, а не відпускає. Ніколи не позбутися.

Так не буває!

Все проходить. Кохання теж! Але я так і не знайшла способу, як вилікуватись від своєї хвороби.

Скільки він ще мучитиме мене? Втечу він не пробачить, Вікторію теж. І зараз він явно злий, через новини про вагітність.

Але я не могла тоді лишитися. Мала втекти. Поки ще щось від мене залишилося.

Кожне слово дається важко. Розумію, що якщо продовжу гидку розмову, то не витримаю. Пальці зводить дикою судомою від бажання до нього доторкнутися, тяжіння посилюється.

А разом із ним наростає і злість. Проходжу повз нього, судомно вдихаю запах, підлості, обману, ненависті та споконвічного кохання. Злісно шепочу йому:

- Ворон вирвався з клітки, вітаю. А свобода гірчить... крила підрізані. Не злетіти.

І мені гірко від того, чому йому не злетіти. Дуже боляче. Як хочеться забути. Але з кожною миттю пам'ять все чіткіше і яскравіше вимальовує страшні кадри минулого.

Забігаю до туалету. Вмиваюсь холодною водою. Не знаю, скільки зусиль мені коштує не розплакатися. Відчиняю вікно, роблю глибокий вдих, ще один, й ще. Потрібно тримати себе в руках. Микита на волі, ми в одному місті. Зустрічі неминучі.

Але в мене своя дорога. Мені тепер є заради кого жити та боротися.

Коли повертаюся до зали, Вадима та Микити немає.

Всюдисуща Галина повідомляє мені, що вони пішли до кабінету поговорити. Ще з придихом розповідає про те, як Микита на неї око поклав, компліменти робив, але ж вона вірна чоловікові, відшила. І на мене дивиться так, ніби перемогу в сутичці здобула.

Насилу її позбуваюся. Гидка тітка, яка так і шукає, як би кому пакості зробити. Власне життя тріщить по швах.

Декілька разів підходжу до кабінету чоловіка, але нічого не можу почути. Та й довго там боюся стояти. Якщо Вадим помітить, що намагаюся підслухати, його гніву не оминути.

Здригаюсь. Яка же бридко, що всі думатимуть, що дитина від нього! Хочеться на весь світ закричати – це брехня. Тільки не можу.

Іду коридором, намагаюся в черговий раз не розплакатися. Відчуваю наближення Микити ще до того, як обертаюся.

- Що ти робиш! Вадим побачить… і… – не встигаю закінчити фразу, як Ворон заштовхує мене до однієї з кімнат.

Ми з ним одні, не встигаю посмакувати й одночасно жахнутися цієї думки, як він мене приголомшує.

- Привіт, Капітошка! - нависає наді мною. Чуттєві губи так близько… надто близько.

Як він мене назвав, доходить до запаленого мозку із затримкою.

- Впізнав, - шепочу йому в губи.

Моє дитяче прізвисько, він мені свого часу його і дав.

- Твій чоловік допоміг, - примружується, в чорних очах танцює червоне полум'я. - У нього на тебе величезна папка з твоїми подвигами. Воістину високі стосунки - навіть не намагається приховати знущальних нот у голосі.

- А тобі що до того? - огризаюсь.

- Пора нам прояснити деякі моменти, Капітошка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍