Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

– Здається, я знаю, до чого ви ведете, – я закусила губу в передчутті.

– О так, – кивнув чоловік. – Усе закінчилося тим, що я всю ніч просидів на дереві, а на мене гавкала зграя злих собак. Проте мені пощастило, я заліз саме на ту саму яблуню, тож наївся на все життя.

Я вже не в змозі стримувати сміх, розреготалася на весь замок. За захопливою бесідою я навіть не помітила, як ми підійшли до моїх покоїв. Я зупинилася біля дверей і, не бажаючи розлучатися з Таміорном, запитала:

– І ці яблука були варті того?

– Це були яблука магічного сорту, – жартівливо підняв палець догори чоловік, а потім подивився прямо мені в очі й серйозно сказав: – Знаєте, Сандро, коли дуже сильно чогось бажаєш – це варте всього.

Я глибоко вдихнула від двозначності цих слів і перевела тему.

– А де розташовані ваші покої?

– Трохи далі по коридору, – махнув уперед емір.

– Тобто ви не мене проводили, а просто йшли по дорозі, – з награним обуренням зауважила я.

– Якщо ви хочете, я переселюся в інше крило. Тоді щовечора після проводжання вас я буду дуже довго добиратися до своєї кімнати, – з усією серйозністю запропонував він.

– Ні. Хочу, щоб ви були ближче до мене, – за секунду я зрозуміла, як це прозвучало, і напружено прокашлялася. – Я мала на увазі, раптом буде якась небезпека чи ще щось. Ну гаразд, уже пізно. На добраніч.

Протараторивши все це на одному диханні, я зайшла у свої покої, зачинила двері й притулилася до них потилицею. Що це було? Моє серце калатало як шалене. Не пригадую за собою такого раніше. Я за звичкою потягнулася до амулета на шиї, щоб звільнити хранителя, але різко відсмикнула руку. Мені так не хотілося вислуховувати повчання Као. Тож я підійшла до ліжка і впала на нього спиною. На губах грала дурнувата усмішка, а я була безмежно щаслива.

Я так і не змогла заснути – постійно крутилася в ліжку. То мені було жарко, то холодно, то занадто твердо, то навпаки м'яко. Хоча я чудово розуміла, що справа була не в комфорті, а в моїх заплутаних думках. Коли за вікном уже почало світати, а сну не було в жодному оці, я почула стукіт у двері. Дивно. Для Карсі ще зарано. Стук повторився, а з-за дверей прозвучав знайомий голос:

– Міледі.

Вставши з ліжка і накинувши на плечі щільний халат, я підійшла до дверей і тихенько їх відчинила.

– Таміорн? Що ви тут робите? – здивовано витріщилася на еміра.

– Я знаю, що зараз ще дуже рано, і ви маєте право висловити мені своє обурення, але я хотів вам дещо показати, і нам потрібно встигнути до світанку.

– Я ем... – зам'ялася я, обернувшись на порожню кімнату. А потім стрімко підняла погляд на чоловіка і впевнено зробила крок зі своїх покоїв. – Ходімо.

Таміорн провів мене на другий поверх, а потім ми піднялися окремими сходами ще вище. Приміщення, в якому ми опинилися, було чимось на зразок горища: невеликий простір із невисокою стелею. На жаль, більше нічого розглянути не вдалося – тут не було вікон, тому навіть тьмяний промінь світла сюди не проникав.

Можливо, мені мало б стати страшно або незатишно. Усе таки мене привели в якусь темну комору, не зрозуміло навіщо і що хочуть зробити. Але варто було гарячій долоні Таміорна лягти на мою талію і нічого вже не хвилювало. Чоловік підтримував мене, щоб я не спіткнулася ненароком у темряві. Так ми пройшли кілька кроків і зупинилися. Емір стояв позаду мене – спиною я відчувала тепло, що розливалось від його тіла. Він нахилився до мого вуха і прошепотів:

– Залишилося зовсім трохи потерпіти.

Його гаряче дихання запустило мурахи тілом, і я здригнулася. Напевно чоловік подумав, що мені холодно, бо він присунув мене до себе і злегка обійняв за плечі. Мені хотілося зупинити цю мить, наповнитися нею, але за кілька секунд у приміщенні почало щось відбуватися.

Один тоненький промінчик світанкового сонця пробився через маленький спеціальний отвір у стіні. Замість того щоб розсіятися, він несподівано відбився від якоїсь скляної поверхні. Я простежила за його відблиском, але він не зупинився і знову відбився від наступної грані. Дуже швидко цей єдиний промінь світла почав метушитися кімнатою, відбиваючись від дзеркальних скелець різних кольорів, складених під відповідними кутами. Так, щоб цей відблиск не губився в просторі, а знову і знову відсвічував сотнями і тисячами вогників. У якийсь момент уся кімната перетворилася на величезний калейдоскоп, усередині якого перебували ми.

Я крутила головою, не вірячи в реальність того, що відбувається, а світло навколо мене відбивалося і створювало мерехтливі візерунки. Мені здавалося, я опинилася серед безкрайнього космосу, з танцюючими зірками і різнокольоровими хвилями.

– О, хранителю, – охрипло протягнула я.

– Вам подобається? – озвався приглушений голос позаду. – Я створив це спеціально для вас, Сандро.

– Дивовижно.

– Це ви дивовижна.

Я повернулася в кільці його рук і подивилася на чоловіка. Його зелені очі, як і все навколо, відбивали світло й іскрилися. Зараз вони здавалися глибшими за будь-який космос. Не промовивши ні слова, Таміорн повільно нахилився і поцілував мене.