Читати книгу - "Пробуджені фурії"

цього, їх уже давно можна було б звести з неба.

— Ох, знову ти про це, — Кійока закотила очі.

— Про супутники наговорили купу краб’ячого гімна, — впирався Лас. — Про те, що вони встрелять будь-що більше чи швидше за гелікоптер, але чотири сотні років тому ми якось спромоглися нормально приземлитися на баржах-колоніях. Про те…

Орр пирхнув. Я побачив, що Сильва заплющила очі.

— …що уряд має ті гіперлітаки, які вони тримають на полюсі, і коли вони літають, то з ними нічого не трапляється. Про всі ті випадки, коли орбіталки виносять щось розташоване на поверхні, тільки про це багато не розповідають, а воно трапляється постійно. Ви, мабуть, не чули про той поглиблювач дна, який знайшли вчора розтрощеним коло мису Саншін…

— Про нього я знаю, — роздратовано сказала Сильва. — Почула, поки ми дожидалися тебе в черзі вчора вранці. Було сказано, що він біля мису наскочив на мілину. Ти вишукуєш таємну змову там, де є тільки некомпетентність.

— Капітане, ясно, що вони так сказали. Як же їм ще казати.

— Ох, та заради сраки.

— Ласе, синочку мій, — Орр поклав важку руку на плечі провідного прудкориба. — Якби то було ангельське полум’я, то від них не залишилось би мокрого місця. Ти ж знаєш. І ти чортяцьки добре знаєш, що в покритті біля екватора є прогалина, крізь яку можна провести цілий флот барж-колоній, якщо правильно все порахувати. Тому чого б тобі не покинути на якийсь час це змовницьке лайно й не оцінити пейзаж, який ти витяг нас усіх дивитися?

Видовище було доволі разюче. Драва свого часу була і торговим, і військовим портом для внутрішнього Нового Хоккайдо. Портовий район бачив кораблі з кожного міста планети, а буяння архітектури за доками заходило на десяток кілометрів до підніжжя гір і було домівкою майже для п’яти мільйонів людей. У розквіті комерційних сил Драва сперечалася заможністю й прогресивністю з Міллспортом, а військово-морський гарнізон був одним із найсильніших у північній півкулі.

Тепер ми проходили повз ряди підірваних складів часів Заселення, контейнери й крани розкидані по доках, як дитячі іграшки, а торгові судна затоплені на якорі від краю до краю причалу. Калюжами навколо розливалися гидезні хімічні плями, і єдиними живими істотами в полі зору була жалюгідна з виду зграйка лисокрилів, що била крилами на перекошеному й хвилястому даху складу. Коли ми його проминали, один із них захилив голову і виголосив тріскотливий виклик, але то явно було для годиться.

— Оцих треба стерегтися, — похмуро сказала Кійока. — Вони непоказні, але розумні. В більшості місць вони вже вичистили узбережжя від бакланів і мартинів, і відомі випадки, коли вони нападали на людей.

Я знизав плечима.

— Ну, це ж їхня планета.

Показалися укріплення берегового плацдарму списантів. Сотні метрів гострого як бритва живого дроту, що невтомно повзав відповідно до своїх патрульних параметрів, нерівні ряди принишклих павучих блоків на землі й робовартові, що супилися на своїх сідалах на дахах. У воді над поверхнею виступало кілька бойових рубок автоматизованих мінісубмарин, які обрамлювали вигин гирла. Повітряні змії-розвідники ширяли через певні проміжки часу, прив’язані до кранів і комунікаційної щогли в серці плацдарму.

«Зброя для Ґевари» вимкнула тягу й дрейфувала боком між двома підводними човнами. На пристані кілька постатей відірвалися від роботи, і до новоприбулих долетіли голоси. Більшу частину роботи тихенько робили машини. Безпека плацдарму направила запит до навігаційної свідомості аероплава й дала дозвіл. Система автозахватів поговорила з гніздами доку, погодила траєкторію і вистрілила в яблучко. Дроти натяглися й підтягнули корабель. Багатосекційний коридор пробудився, вигнувся й приєднався до пасажирського шлюзу на березі. Антигравітація рвучко підняла судно до причального рівня. Клацнули двері.

— Час іти, — сказав Ласло й зник унизу, як щур у норі. Орр показав йому вслід непристойний жест.

— Випер нас сюди, а тоді тікаєш, як у срачці?

Назовні долинула нерозбірлива відповідь. Коридором стукали кроки.

— Ох, нехай іде, — сказала Кійока. — Все одно ніхто нікуди не дінеться, поки ми не поговоримо з Курумаєю. Навколо бульки буде черга.

Орр глянув на Сильву.

— Що робитимемо з Ядою?

— Залишимо тут, — чільниця із захватом розглядала огидне поселення з сірих булькобудів. Важко було повірити, що її вразило видовище — мабуть, вона слухала розмову автоматичних систем, розкривши чуття й загубившись у нескінченному потоці передач. Тоді вона рвучко вирвалася з нього й повернулася до своєї команди. — Каюти наші до обіду. Зараз нема сенсу її переносити, поки ми не знатимемо, що робити.

— А залізо?

Сильва знизала плечима.

— Те саме. Я не тягатиму те добро по Драві цілий день, поки ми чекатимемо на зустріч із Курумаєю.

— Думаєш, він знову нас пустить уперед?

— Після минулого разу? Чогось я сумніваюся.

Вузькі коридори нижніх палуб забивалися списантами, які тримали багаж у руках чи на голові. Двері кают поскладалися, їхні гості розбирали багаж перед тим, як і самим пірнути в тісняву. Гучні крики відскакували від стін коридорів на всі боки. Рух був спрямований переважно до носа й лівого борту, вихідного шлюзу. Ми вплелися у натовп і поповзли з Орром на чолі. Я тримався позаду і як міг захищав свої поранені ребра, та однак до них пробивалися випадкові штурхани. Я терпів зі стиснутими зубами.

Через суб’єктивно чималий відрізок часу ми вийшли з іншого кінця коридору для висадки й стали посеред булькобудів. Натовп списантів перед нами сунув між бульками до центральної щогли. На півдорозі туди на нас чекав Ласло, сидячи на розчахнутому пластиковому ящику. І либився.

— Чого ви так довго?

Орр удав, що гарчить. Сильва зітхнула.

— Ну хоч скажи, що ти вже взяв номерок.

Ласло розкрив долоню з серйозністю ілюзіоніста і явив нам крихітний шматок чорного кристала. З розмитого світла всередині склалося число «57». Побачивши число, Сильва і її супутники вибухнули приглушеними прокльонами.

— Так, це ще не скоро, — знизав плечима Ласло. — Вчорашні залишки. Там ще й досі роздають те, що лишилося. Я чув, що в Чистій Зоні вчора сталося щось серйозне. Ми ще встигнемо поїсти.

Він повів нас через табір до довгого сріблястого фургона, притуленого до одного з парканів периметра. Дешеві шаблонні столики й стільці утворювали кола довкруж віконця роздачі. По них розсіялося трохи публіки, що заспано й тихенько потягувала каву і їла сніданок з тарілочок із фольги. За віконцем рухалися туди й сюди, ніби по якихось рейках, троє операторів. Нас обдало парою і таким насиченим запахом їжі, що розворушилися навіть убогі чуття запаху й смаку синтетичного чохла.

— Місо і рис усім присутнім? — спитав Ласло.

Списанти забурчали на знак