Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Розділ 12. Маахес

Вранці я прокинулася в прекрасному настрої, який не змогли зіпсувати навіть спогади про нежданий поцілунок і про мою втечу. Вирішивши, що все поясню сьогодні ж увечері, я приступила до зборів. Зорія, яка як завжди клопотала поруч, сьогодні теж виглядала натхненною майбутньою екскурсією. Шляхом обережних запитань я з’ясувала, що сьогодні нас будуть супроводжувати особисті охоронці. Тепер ставав зрозумілим ентузіазм компаньйонки – майже побачення! Я сама мала піднесений настрій і не хотіла псувати його й іншим, тому ніяк не прокоментувала ситуацію.
Разом із Зорією ми обрали мені теплу сукню для прогулянок кольору шампанського, зверху я збиралася накинути подарований Гардом плащ. Він був кольору чаю з молоком, тому гарно пасував до обраної сукні, чому я була несказанно рада. Зорія зупинила свій вибір на темно-сірій сукні, до якої пасувала її світло-блакитного, майже сірого відтінку накидка. Обидві наші сукні відрізнялися за фасоном від прийнятих у Лісовому Котячому краї, але ми й були чужоземками, тому хотілося виділятися із загальної маси. Хоча про яку загальну масу йде мова? Адже всі принцеси теж були не тутешніми, тому, впевнена, наша строката компанія й так буде яскраво виділятися на фоні пересічних мешканців Котячої столиці. Певно тому й дозволили взяти з собою власну охорону – додаткова пересторога ніколи не буде зайвою.
Дорогою до малої блакитної їдальні я дізналася, що Вальгард, як і решта провожатих, на екскурсію з нами не йтимуть. Ця інформація дуже засмутила мене, бо я сподівалася почути кілька цікавих історій від герцога, а їх, я була впевнена, він знав безліч і про столицю, а не лише про замок. Трохи розрадила наступна його репліка:
- Якщо на те буде ваша ласка, дорога Ліє, я б хотів запропонувати вам третього дня відмовитися від загальної екскурсії, а натомість прогулятися тією столицею, що призначена для місцевих мешканців, а не для гостей королівства. Охоче покажу вам ті куточки, куди не заводять екскурсоводи.
- Справді? – я ледь стрималася, аби не заплескати у долоні. – З радістю приймаю вашу пропозицію.
А вже в їдальні виявилося, що багато хто з принцес теж мали власні графіки. Бояна вирушала на побачення з Харальдом. Єрмін з Вовчого та Орлейт з Ведмежого краю, як найближчі сусіди, були добре знайомими з Маахесом, тому запланували власні справи, ділитися якими на загал не бажали. Нацумі з острова Мурени несподівано отримала алергічну реакцію, тому саме зараз усі сильні цілителі Лісового Котячого краю посилено працювали над визначенням причини та усуненням наслідків, а сама принцеса ховалася у своїх покоях, навіть на сніданок не прийшла. Крижена ж із Клану Гекона домовилася про верхову прогулянку зі своїм провожатим. Ох, як я їй заздрила! Може варто попросити у Вальгарда й собі? Та чи не відмовить він мені, посилаючись на моє слабке здоров’я?
Варто було Харальду приєднатися до нас за столом, як більшість принцес знову перетворилося на безмозких курок, які просто в рота заглядали принцові. Радувало те, що до стійких мене, Бояни та Соллі сьогодні доєдналися ще й Саранна, Ясміна та Адаєз. Єрмін, як і раніше, трималася осторонь, сліпого обожнювання не виявляла, проте поводилася так, ніби все вже вирішено, хай Його Високість потішиться наостанок.
Після сніданку нас сімох, хто мав іти на екскурсію до столиці, а також наших компаньйонок та охорону зібрали у великому залі, звідки й мала вирушати наша процесія. Розпорядник Свейн представив нам невисокого сухенького чоловічка, але з надзвичайно гучним, чітко поставленим голосом – королівського архіваріуса пана Реріка, який повинен був сьогодні та ще два наступні дні проводити для нас екскурсії Маахесом. І щойно він почав свою розповідь, як я вже не могла думати ні про що інше, повністю захоплена історією столиці.
- За давніх часів на місці теперішнього Маахесу знаходилося невеличке мисливське поселення, ніби перевалковий пункт між рівниною та горами, - розповідав пан Рерік, прямуючи розкішним королівським парком до центральних воріт, з яких, як я пам’ятала, був вихід на центральну площу міста. І до омріяного фонтану. – І між Центральними землями та Північним Поліссям. Дещо пізніше тут було відкрите магічне джерело, але на той час воно не мало такого вже важливого значення. Основна маса нашого населення були, та й досі залишаються простими верховинцями, позбавленими магічної сили. А тому прості люди, поглинені міжусобицями, взагалі майже не спускалися до рівнин. Саме цю несправедливість і хотів виправити Брінейн Перший – засновник Лісового Котячого краю.
Звісно ж чому край має саме таку назву архіваріус нам теж розповідати відмовився, хоча запитувала про це навіть не я, а Соллі. Певно дівчина хотіла допомогти моїй цікавості, бо безпорадно розвела руками, отримавши відмову. Та байдуже, якщо вже й не вдасться дізнатися, зроблю принцові Харальду приємність – нехай похизується. І чому незнайомець із саду поліз до мене зі своїм поцілунком? Я стільки всього хотіла у нього розпитати!
За думками ледь не втратила нитку оповіді пана Реріка.
- Коли очільник Рисячих гір був ще зовсім юнаком, йому пощастило помандрувати світом і побачити, як процвітають ті землі, де немає воєн. Юному хлопцеві захотілося створити таке ж саме королівство у своїх багатих землях. Чим він і зайнявся, щойно отримав герцогство у своє розпорядження. Принц Харальд вчора вже розповідав вам про утворення Лісового Котячого краю, тому я більше не буду вдаватися в подробиці. Скажу лише, що коли князівства об’єдналися, на загальних зборах було прийняте рішення винести столицю ближче до рівнини, аби сприяти торговим відносинам з іншими країнами та аби купці, які, як сподівався Брінейн Перший, колись вирушать досліджувати новий ринок для торгівлі, мали якомога менше труднощів з перевезенням товарів. Таким чином була обрана ця мальовнича місцевість для побудови нової столиці Об’єднаних князівств. Ну і звісно ж наявність тут магічного джерела мала вирішальне значення. Не скажу, що все пройшло гладко, проте кілька століть потому мрія Брінейна Першого здійснилася – Лісовий Котячий край перетворився на мирне, багате, квітуче королівство. І ми з вами підійшли до першої визначної пам’ятки, від якої починаються і якою завершуються всі екскурсії Маахесом – Королівський фонтан.
А я й не помітила, захоплена розповіддю, що ми вже покинули територію палацу і стоїмо біля дивовижного водограю.
- Збудував його на честь свого діда онук Брінейна Першого – Вальгард. Як ви можете зрозуміти, теж Перший. Але другого короля з таким іменем у Лісовому Котячому краї не було, тому називають його просто на ім'я. Але повернімося до фонтану. Тут, як ви можете бачити, на великій площі розкинулося дуже багато скульптурних композицій, але нас цікавить статуя у самісінькому центрі фонтану. Чоловік, який у руках тримає кошик, що символізує достаток і коло ніг якого отирається рись, - це і є наш великий предок Брінейн Перший. Він зображений так, ніби досі споглядає на створене ним королівство. Кажуть, пам’ятник магічний. Якщо в королівстві трапляється щось недобре, то Брінейн хмурить брови, а рись коло його ніг настовбурчує хутро. Я особисто бачив, як три роки тому й справді обриси рисі дещо змінилися, проте чітко сказати не можу через струмені води, що заважали роздивитися. Обличчя ж першого короля залишалося непорушним. Тому, скоріше за все, це лише перекази.
Три роки тому? Чи це не тоді, коли з принцом Брінейном трапилася та таємнича історія? Що ж у них тут відбувалося?
Після фонтану пан Рерік повів нас широкою звивистою вулицею вгору, дорогою розповідаючи про ту чи іншу будівлю, що траплялася нам на шляху. Тут була і ратуша, у якій засідала рада міста, і відомий далеко за межами Лісового Котячого краю університет, і Королівська бібліотека, якою безплатно могли скористатися усі охочі – від аристократії до простого люду. Вулиця звивалася недовго, черговий поворот завершився іншою площею, основною принадою якої був театр. Тому й площа звалася Театральною. Будівля театру сама являла собою витвір архітектурного мистецтва, тому ми довго і з насолодою слухали розповідь архіваріуса про майже кожен елемент фасаду. Якраз напроти театру розташовувалося не менш величне приміщення музею, куди пан Рерік пообіцяв відвести нас уже завтра.
Пішохідна прогулянка продовжувалася. Ми побачили будинок, у якому проживав відомий мореплавець Альд Безстрашний, роздивилися його статую неподалік, прогулялися торговим кварталом, де змогли придбати собі сувеніри – котів, звісно ж! – перепочили в парку, який уклав ще один королівський предок, цього разу тезка нинішнього короля Фроуд Другий (нинішній, до речі, був четвертим).
- Так, як дехто з вас вже міг помітити, імена у нашій панівній родині різноманіттям не відрізняються, - зауважив архіваріус, називаючи чергове вже чуте нами ім’я. – Близькі родичі королівської сім’ї – герцоги Рисячих гір – теж носять імена славнозвісних предків. До речі, коли Брінейн Перший став королем, то управління герцогством і, відповідно, титул передав своєму молодшому синові Торстейнові. Нинішні герцоги Рисів ведуть свій рід якраз від нього. П’ять поколінь тому королівська та герцогська сім’ї знову поріднилися, коли молодша принцеса, якій призначалося вийти заміж за правителя Вовчого краю, закохалася в тодішнього герцога, що супроводжував її до нареченого. Замість Вовчого, молоді люди втекли до Оленячого краю, де й побралися. Тодішній король Лісового Котячого краю Вегард неймовірно лютував, проте вдіяти нічого не міг, адже принцеса, а точніше вже герцогиня була вагітна. Народила вона, до речі, близнюків, як трапляється в більшості лише у королівських родинах. Відтоді близнюки у Рисячих горах – зовсім не рідкісне явище, от тільки магією якщо й наділені, то зовсім незначною. Силу ж брата короля та принца Брінейна ви мали змогу оцінити під час балу. У цьому поколінні в обох сім’ях народилися лише хлопчики, але можливо вже в наступному герцог знову зможе взяти за дружину принцесу.
- А тим часом, мої любі панянки, - продовжував мовити архіваріус, виводячи нас з парку в протилежний тому, куди ми зайшли, вихід, - час дійшов до обіду, тому ви маєте дві години вільного часу для того, аби обрати собі місце для трапези та гарну компанію.
Екскурсовод махнув рукою в бік вузенької мальовничої вулички, всю проїжджу частину якої займали тераси ресторанчиків, де ліпилося безліч невеликих столиків.
- Вулиця так і називається – Обідня, - завершив свою розповідь пан Рерік. – Відпочивайте, насолоджуйтеся смачними стравами, обмінюйтеся враженнями, прогуляйтеся околицями. І пам’ятайте, за дві години я чекаю на вас біля храму Святої Іскри, - архіваріус махнув рукою вліво, туди, де серед квітучих дерев височіла будівля храму, прикрашена вишуканою ліпниною.
І попрямував геть, залишаючи нас перед вибором місця для обіду.
Я за час екскурсії перекинулася із Зорією хіба що кількома словами, тому вирішила не приєднуватися до інших принцес, а провести вільний час в оточенні близьких мені людей. Ми разом зайняли столик неподалік, я не цуралася обідати разом зі своєю компаньйонкою та охоронцями. Тераси були відкритими, тому я могла побачити, що так вчинили далеко не всі. А точніше – лише Соллі обідала разом зі своїм супроводом. Ясміна, Адаєз та Саранна обрали компанію своїх компаньйонок, їхня охорона розмістилася неподалік. А от Ейка взагалі сиділа за столиком у гордій самоті. Її супровід покірно завмер поряд. Вона не дозволить їм поїсти? Але що я знаю про їхні традиції? Можливо це я видаюся для решти дуже поблажливою. Та й плювати! Мені важливі люди, що мене оточують, а хто що про це подумає – мене не стосується.
Я повернулася до Зорії та запитала:
- Ну як тобі Маахес? Сподобався?
А далі ми поринули в обговорення побаченого, ділилися враженнями, і Зейдан, і Джарі не соромилися вставляти свої репліки, тож, коли нам принесли замовлення, за нашим столом панувала жвава розмова. Нам, мешканцям пустелі, дивовижним видавалося майже все, ми не мали ані вузеньких звивистих вуличок, ані розкішних парків – це все було в новинку. І хоча мої охоронці вже встигли й не по разу пройтися по Маахесу, вивчити обставу, як і належало зробити охороні, чоловіки теж отримали незабутні враження.
Їжа, що нам принесли, виявилася смачною та ситною. Після неї мене аж почало хилити в сон, а до зустрічі з екскурсоводом лишалося ще лише трохи більше як пів години. На той час ми вже встигли наговоритися, Зейдан навіть відпросився в торговий квартал, де пригледів собі якусь зброю, а Зорія з Джарі, вже не боячись мого гніву, милувалися одне з одним. Якщо залишуся з ними, то неодмінно засну, а це вже точно не личить принцесі (про те, що за нами й тут спостерігають, я вже не сумнівалася ні на мить). Тому, огледівшися, запримітила неподалік, якраз на розі вулички, лоток з товарами якогось торговця, тож виголосила:
- Піду погляну, що там продається. Далеко не відходитиму, тому вам немає сенсу йти за мною.
Ніхто й не збирався, Зорія лише кивнула. Така реакція викликала усмішку на моєму обличчі, коли я прямувала через дорогу до заприміченого торговця. Як виявилося, торгував чоловік спеціями з мого дому, та й родом був з Боривітряних земель, тому здивувати мене йому не вдалося. Натомість ми розговорилися про Південні Пустища, за якими торговець дуже сумував.
Далі по вуличці стояло ще кілька лотків з товарами, і коло одного з них я з подивом побачила одягненого у темний плащ Вальгарда. Не задумуючись ні на мить, коротко попрощалася із земляком і кинулася до свого провожатого.
- Гарде? Що ви тут робите? Я думала, ви лишилися у палаці.
Коли той, до кого я зверталася, обернувся, я зрозуміла свою помилку. Це був зовсім не Гард, хоч і мав величезну схожість з герцогом. Лівою половиною обличчя, бо права нагадувала розплавлений віск, за яким ховалися звичні людському оку риси. Побачивши перед собою цей образ, я не змогла стримати зойку. Чоловік тут же відвернувся і натягнув на голову капюшон. Продавець, біля котрого ми зіштовхнулися, поспішив сховатися за дверима певно магазинчика.
- Вибачте, що налякав вас, мила панянко, - пролунало глухе і хрипке з-під капюшона. – Я, як ви вже могли зрозуміти, - не Вальгард. Я його брат – Торстейн.
Сьогодні я вже чула це ім’я – так звали молодшого сина Брінейна Першого, якому був переданий герцогський титул.
- Це ви мене вибачте! Я не мала права так себе поводити! Мене звати Алія-Ахсана, я – принцеса Орлиних земель.
- То це вас супроводжує мій брат! Радий знайомству.
Голови Торстейн в мій бік так і не повернув.
- Я теж рада, - мовила у відповідь. А потім не стрималася: - Хоч і не знала про ваше існування.
З-під капюшона долинуло гірке хмикання:
- Гард не любить згадувати про брата-каліку.
Справді? А на мене він не справив такого враження. Але я не встигла ніяк прокоментувати почуту заяву – Торстейн продовжив:
- Вибачте, але я маю йти.
Короткий поклін у мій бік і співрозмовник швидко зник у хитросплетіннях вуличок. Я дивилася йому вслід, тому й помітила, що чоловік явно накульгує на праву ногу. Отож, брат-каліка? Близнюк? Так одразу й не скажеш, адже я не встигла за ті кілька митей як слід розгледіти Торстейна, але він видався мені молодшим за Вальгарда. Чому ж герцог і справді нічого мені не розповідав? А чи цікавилася я сама сім’єю Гарда? Ні, але обов’язково поцікавлюся наступного разу.
У роздумах повільно повернулася до свого супроводу, а там і час приєднатися до пана Реріка підійшов. Подальша екскурсія вже не приносила такого задоволення, але й не затяглася надовго. Ми переглянули ще кілька визначних місць, скуштували місцеві солодощі й манівцями вийшли знову до Королівського фонтану.
Я так стомилася під час екскурсії, що ледве змогла доповзти до ліжка. Навіть вечеряти відмовилася. І про Ворона, що міг би чекати на мене в саду, не згадала. Аж поки не заплющила очі та не відчула тонкий аромат квіткових пахощів. Дуже знайомий аромат…
Аж підскочила на ліжку – де й поділася втома. Точно, на підвіконні стояв горщик, з якого звисало кілька квітучих гілочок клематису. Ворон? Він-таки дізнався, де я живу? А отже, і хто я? Чи це був не він, бо подарована ним гілочка була зрізана…
Та й байдуже. Сьогодні дізнаватися про це я не маю сили – сон вже міцно захопив мене у свої обійми.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍