Читати книжки он-лайн » Любовні романи 💘💔💏 » Час бою (болю), Соломія Даймонд

Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 78
Перейти на сторінку:

Зараз я звернула увагу на те, що в такий холод жінка була дуже легко вдягнута. На сливовій осінній куртці було безліч латок. Кросівки явно були призначені не для такої погоди. Що вже казати про легку хустку, яка навіть волосся не могла втримати вкупі. Я й сама в такий холод без шапки не ризикнула вийти на вулицю.  

— Є лише син, але він живе закордоном. Не до мене старої йому, — з жалем відповіла жінка, стискаючи в руках іграшкову жабку. — Пенсії майже ні на що не вистачає. Щоб хоч якось себе прогодувати, я в’яжу іграшки. На це йде багато часу й старань, але таку працю мало хто цінує. Віддаю практично задарма, щоб бодай якусь копійку заробити. Взимку ще складніше. Досить на морозі доводиться годинами стояти, то ще й добратися до базару складно. Як не дощ, то крига. Декілька днів тому послизнулася й впала, от синці на спині ще досі не пройшли. — Руда пустунка закінчила з вівсянкою й почала тертися мордочкою об ногу старенької. — Самотня й нікому я не потрібна, як і ця кішка. — Було важко слухати історію цієї жінки. Навіть не уявляю, що їй довелося пережити. Гадаю, ніхто не мріє про таку старість.  

Я запихаю руку в кишеню свого пальта й дістаю звідти триста гривень. У мене й в самої вже майже нічого не залишилося, але я не можу пройти повз цю стареньку.  

— Тримайте. Я хочу купити у вас іграшку. — З поміж усіх я вибираю лева. Подумки вже уявляю, як вручу цю іграшку Білінському. Можливо, він мене висміє, але я якось це переживу.  

— Дівчинко, це дуже багато. Я піднімуся до себе й принесу решту. — Старенька вже хоче йти, але я жестом зупиняю її.  

— Нічого не потрібно. Ваші шедеври варті навіть більшого. — Це щирісінька правда, бо іграшки й справді дуже гарні. Гадаю, чимало дітлахів хотіли б отримати такого зайчика чи собачку в подарунок. — Знаєте, у мене є ще одна ідея. Я можу сфотографувати ваші іграшки й викласти їх в інтернет. Там я зазначу ваш номер. Якщо комусь сподобається, то потенційний покупець вам зателефонує, згода? — Жінка киває і диктує мені свій номер. Якщо ніхто не зателефонує, то я навідаюся до неї й куплю ще одну іграшку. В разі чого, то залишиться для мого племінника.  

— Дівчинко, я навіть не знаю, як тобі подякувати. — Мені нічого не потрібно. Я просто хотіла зробити хорошу справу. Цей світ повен лайна, але поки в ньому існують люди, що хочуть змінити його на краще, то ще не все втрачено. — Як тебе хоч звати?  

— Аліна, — представляюся я, обіймаючи незнайомку. — А вас?  

— Клавдія Семенівна. Дуже рада знайомству. — Посмішка сусідці безумовно личить. Попри все це дрантя жінка дуже гарна, вихована та добра. Мій брат завжди казав, що ніколи не варто судити людину по її зовнішньому вигляду. Мабуть, він таким мав рацію.  

— Я б із задоволенням ще трохи з вами побалакала, але мені вже треба бігти. На мене чекає мій... — І тут у мене наступив ступор, бо я не знала, як представити Білінського. Хто ми взагалі один одному? — На мене чекає Давид.  

— Добре, не стану затримувати. Дякую тобі за все, Алінко. Твоє добре та чуйне серце далеко тебе заведе. — Жінка бере на руки кішечку й гладить її по спині. — Гадаю, що ця руда бестія має залишитися у мене. Можливо, бодай вона внесе трохи барв у моє сіре існування.  

— Хорошого вам дня! — Я прощаюся з Клавдією Семенівною й повертаюся у квартиру, де на мене вже чекає Давид. Хлопець спостерігає за краєвидом, спершись плечем на віконну раму. Білінський обернутий до мене спиною, тому мені вдається тихенько підкрастися до нього й закрити долонями очі.

— У мене є для тебе сюрприз. Розплющуй очі лише на три. Раз... Два... — Я забираю руки й простягаю перед ним іграшку. — Три...  

— Сімба? Невже ти пам’ятаєш про те, що в дитинстві я любив дивитися мультик “Король Лев”? — У його очах я бачила наївну дитячу радість. Не вірилося, що Давид зрадів такому невеличкому подарункові. Я гадала, що це не викличе у нього таку бурхливу реакцію.  

— Роки пройшли, а в моїй голові все ще повно місця для наших спогадів. Здається, я пам’ятаю все, що пов’язане з тобою навіть до найдрібніших деталей...  

1 ... 17 18 19 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час бою (болю), Соломія Даймонд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час бою (болю), Соломія Даймонд"