Читати книгу - "Закохай мене в себе , Вікторія Вецька"

Розділ 7

Мирослава

— Мамочко вітаю тебе з днем народження! — вигукнула, та піднесла подарунок матері.

— Дякую доню, а тепер допоможи мені накрити на стіл, —  вимовила мама, з ледь помітною посмішкою.

—  Ти на когось чекаєш? — здивовано глянула я, на маму.

— Так я запросила Славика до нас, — відповіла мама, ховаючи свій погляд.

Я страшенно не любила коли вона ховала ось так свій погляд. Адже це означало, що вона вже почала діяти проти моєї волі, і по тихому вирішила змовитися з В’ячеславом. По квартирі рознісся звук дверного дзвінка.

— О це напевно вже він! Мирочко піди відкрий двері, —  мило посміхаючись мовила мама.

Я в повній розгубленості та здивуванні вирушила до дверей. Заглянувши в дверне вічко, я побачила там В’ячеслава з двома букетами квітів.

— От трясця! — промовила невдоволено, та почала відкрити двері.

— Миро привіт! Це тобі! — вимовив достатньо голосно В’ячеслав, вручивши мені букет моїх улюблених тюльпанів.

Декілька секунд я мовчала, а потім привітливо посміхнулася.

— Привіт! Проходь не стій на порозі! — з єхидною усмішкою вигукнула я.

Ще тільки В’ячеслава тут не вистачає! Якого хріна він взагалі припхався! Це напевно мама його запросила вчора, і тепер весь день буде говорити, яка ж ми гарна пара з В'ячеславом. В такі моменти хочеться мати капелюх, який зробить мене невидимкою, або хоча б допоможе мені зникнути.

В’ячеслав пройшов до кімнати де вже мама накривала на стіл.

— Тетяно Миколаївно, вітаю вас з днем народження! Прийміть від мене ці квіти, а також не скромний подарунок, — привітливо мовив хлопець, та вручив букет квітів мамі, і подарунковий пакунок.

— Дякую Славику! Не потрібно було так витрачатися! — з посмішкою на обличчі вимовила мама.

— Мирославо де ти там трешся! Іди почастуй Славика своїми стравами, — серйозним тембром голосу вигукнула мама, поки я стояла в коридорі та спостерігала за ними.

—  Іду, іду, мамо! — вимовила, та пішла до кімнати в якій було накрито стіл.

Я вже хотіла сісти біля мами, але вона відсунула стілець, і окинула мене з верхнім поглядом.

— Сідай біля Славика, якраз будеш йому їжу в тарілку накидати.

— А Слава, що без рук! Сам собі їжу не може накидати. Тим більше я в доглядальниці не наймалася! — прозвучав мій незадоволений голос.

— Мирославо поводь себе пристойно! — вигукнула мама, глянувши на мене невдоволеним поглядом. — Ти хочеш мені свято зіпсувати! Бачу що так! А якщо ж ні, то робити те що я скажу! — наголосила мама, і піднялася зі столу. Її щоки були червоними від злості, після чого я вирішила більше не сперечатися.

— Добре мамо, — мовила без настрою я, і сіла за стіл біля В’ячеслава.

— Яка ж ви гарна пара могли б бути! — наголосила мама, розплившись в щирій посмішці.

О почалося! Потім як завжди В’ячеслав почне щось говорити, і я захочу вмить зникнути безслідно.

— До речі в мене є два квитки на концерт твоєї улюбленої групи, яка скоро буде виступати в нашому місті, — мовив В’ячеслав, діставши з кишені квитки, і простягнув їх мені.

— Дякую, але в мене немає часу, — з легкою посмішкою мовила я, дивлячись як на мене поглядає  косим поглядом матір.

— Чого ти доню сходи розвійся! Відпочинь, а то ти постійно в роботі, — з ледь помітною посмішкою мовила мама.

Гарна підстава! Вирішили за допомогою моєї улюбленої музичної групи. Зробити так, щоб я пішла туди з В’ячеславом. О ні вже краще з Максимом я туди піду! Він хоч собі зайвого дозволяти не буде. А то знаючи В’ячеслава, очікувати чогось хорошого не варто.

— Я вже просто зі своїм хлопцем збиралася на концерт цієї групи, —  промовила, з ледь помітною посмішкою.

— Доню признайся мені зараз чесно! В тебе ж немає ніякого хлопця! — серйозним виразом обличчя глянула, на мене мама.

—  Є мамо! Хочеш я зараз йому зателефоную, і ти почуєш його голос! — впевнено відповіла, дивлячись на маму таким же поглядом.

— Ну якщо так! Тоді чекаю його завтра на вечерю! — іронічно посміхаючись, відповіла мама.

— Звичайно мамо! Ось побачиш, що ти була не права, — з ледь непримітною єхидністю, вимовила я.

— Славику, а розкажи щось про себе? — запитала матір, навіть не глянувши в мій бік.

— Та все чудово! Справи йдуть вгору не вистачає тільки дівчини, яка стане моєю дружиною, — відповів В’ячеслав кинувши погляд на мене. 

Він досі мріє, що я стану його дружиною! Наївний! Цього ніколи не відбудеться, якби він того б не хотів. Адже заміж я вийду тільки по коханню, а так як я пообіцяла не закохуватися то, і заміж я  не вийду.

— Мені здалося чи ти досі Славику кохаєш Мирочку? — запитала мама, кинувши погляд на мене.

— Так! — і посмішка розпливлася по вустах В’ячеслава.

— Миро ми розбіглися з тобою через якусь дурість та сварку. І в нас є ще всі шанси бути у двох! — мовив В’ячеслав, глянувши на мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍