Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

Розділ 8. І знову стихії...

Олена стояла перед відкритою шафою і намагалася зрозуміти, що з гардеробу Елен варто взяти з собою на нове місце проживання. Кофтинки, спіднички, брючки, сукні — здавалося б, багатий вибір, але всі вбрання були занадто непрактичними. Олена, згнітивши серце, покидала в дорожню сумку кілька безглуздо квітчастих одежин, але коли справа дійшла до яскраво-жовтої блузки, запхала її назад у шафу. Ні-ні-ні. Вона згодна на будь-який колір, тільки не канарковий. Він нагадував їй про Едуарда. Про цього красеня-зомбі, завдяки якому вона змушена стирчати тут, у Запасному Світі, який з кожною хвилиною дратував її дедалі більше. Власне, як тут не дратуватись? Начебто схожий на земний, начебто технології розвинені, але при цьому якісь Пресвітлості, Осяяні, Феї.

А тепер ще додався шиплячий тип з його дивними натяками та погрозами. От би вирахувати, хто це. Може він і дорогу додому підказав би, якщо так хоче, щоб Олена скоріше забралася. Але як його ідентифікувати? Навіть номер, з якого він дзвонив, не відобразився. Еге ж, не любила Олена загадок. Зараз би сюди Настю. Ось хто лузкав будь-які головоломки на раз, ось хто справді любив пригоди.

Згадка про зведену сестру викликала на обличчі Олени усмішку. Як же вона скучила! Хоча не бачилися вони лише добу. Для когось це зовсім недовга розлука, але не для них. Вони з Настею були не розлий вода. Олена заснути не могла, якщо не розповіла Настуні, як минув день, і не вислухала у відповідь повідані захлинаючись останні новини. Сестри розуміли одна одну з півслова. Вони навчилися цьому змалечку.

Після смерті мами батько довго котився вниз. Мабуть, ще трохи і Оленка втратила б і його. Але випадок звів батька з такою самою нещасливою неприкаяною душею, що топила у пляшці біль від втрати коханого чоловіка. Вони одружилися. Не тому, звісно, що покохали одне одного. Просто разом було легше сумувати, легше оплакувати втрату. У батька з'явилася якась підтримка, а в Олени — зведена сестра. І з того дня життя змінилося. Більше Льоля не була самотньою.

Не була самотньою — там, удома. А тут доводиться покладатися лише на себе. Ну, ще, можливо, на бабусині вірші-підказки. Шкода, що вони чомусь перестали спливати в голові...

Чи то Оленка часто й подовгу зависала, обмірковуючи ситуацію, чи час у Запасному Світі тік якось не так: стрімкіше і непомітніше, але не встигла вона зібрати сумку, як місцевий домофон сповістив про прибуття Ернеста, особистого водія Його Пресвітлості. Лені різонуло вухо, що представлений шофер був просто на ім'я. Треба ж таке! Перший чоловік без осяяності. Виявляється, тут бувають і такі.

Вирішивши, що змушувати королівських осіб чекати, імовірно, у будь-якому світі вважається поганим тоном, Олена підхопила сумку і вийшла з квартири назустріч невідомості.

Водій Його Пресвітлості виявився небагатослівним, що Олену цілком влаштовувало. Вона втомилася обмірковувати кожне сказане слово, боячись ненароком видати себе. На неї й так незабаром чекала непроста розмова з королівською особою. Розмова, де не те що слово, а навіть якийсь невірний жест може коштувати надто дорого. Адже Олена уявлення не мала про місцевий придворний етикет. Як тут, наприклад, прийнято вітати Його Пресвітлість? Відвісити уклін, присісти в кніксені, а може, просто потиснути руку? Залишалося сподіватися, що перед аудієнцією вона матиме час трохи освоїтися і розвідати хоча б мінімум необхідної інформації.

Машина досить довго мчала магістралями міста хмарочосів, але, зрештою, виїхала за його межі. Красиві лісові пейзажі пролітали повз так швидко, що неможливо було їх нормально роздивитися. Однак Олена встигла зауважити, що природа Запасного Світу цілком схожа на земну.

Скільки минуло часу, поки машина дісталася пункту призначення, сказати важко. Олена безперечно втратила здатність відчувати його плин. Проте задовго до прибуття безпомилково визначила, що вони під'їжджають до резиденції Його Пресвітлості. Лазурний Палац стояв на пагорбі і його було видно з великої відстані. Який же він був чудовий! Приковував погляд. Складна комбінація нескінченних веж, які вінчали високі конусоподібні небесно-блакитні дахи. При цьому самі стіни сяяли блискучою білизною. Палац оточували акуратно підстрижені галявини. А трохи віддалік був розбитий шикарний парк. Непогано все таки Пресвітлість влаштувався!

Біля воріт резиденції Олену зустріла висока худорлява жінка. Строга зачіска. Невдоволено підібгані губи-ниточки. Цікаво було б знати — хто така.

— Фея Аурелія, помічниця Його Пресвітлості, — представилася жінка. — Мені доручено провести вас до вашої кімнати.

— Дякую, — не придумала нічого кращого у відповідь Олена.

— Йдіть за мною.

Більше не кажучи ні слова, ніяких там «ласкаво просимо» чи «як добралися?», помічниця Пресвітлості швидко покрокувала до центрального входу в Палац. Лена ледь за нею встигала.

— Вечеря о сьомій на східній терасі, — кинула Аурелія, навіть не повернувши голови. — Його Пресвітлість побажав розділити її з вами.

Мабуть, до приїзду Олени він вечеряв разом зі своєю помічницею. Інакше пояснити ворожість Аурелії було складно.

Внутрішнє оздоблення Палацу вражало не менше, ніж його зовнішній вигляд. Багатство та розкіш підкреслено панували у всьому.

— Ваша кімната, звичайно, на першому поверсі, — наголосивши на слові «звичайно», сухо вимовила Аурелія.

Олені залишалося тільки здогадуватися, чим перший поверх кращий чи гірший за інші і чому вона мала жити саме тут.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍