Читати книгу - "У черзі за святою водою"

— власна гордість. Вони полюбляють поговорити про те, що не подалися до столиці, бо їм і тут добре, бо в нещасній провінції багато чого нема, але є ґрунт і доля («почва і судьба») — те, чого нема в пихатій столиці. Вони вважають саме себе сіллю землі, основою світобудови, тим хлібом насущним, який, сама того не помічаючи, жує жорстока та байдужа столиця («метрополія»).

Наївні провінційні теоретики чомусь уважають, що в столиці з культурним хлібом усе гаразд, тому там і взялися за готування культурних соусів. Хоч у столиці все добре тільки для провінційників, які ще не перебралися до столиці. Там добре, де нас нема. У центрі — свої проблеми, яких нема на периферії. І в найстоличніших столицях з історичним центром та історичною пам’яттю, зі столичними ментальністю й тусовками суттєву частину урбанізованої площі раніше займали слобідки, а тепер — «масиви». Там живуть групи індивідів, об’єднаних специфічною субкультурою, недалекою від провінційної. У цих мікросоціумах усі про всіх усе знають і обговорюють події сусідського життя так само люто й заздрісно, як і в провінції. (Втім, такі мікросоціуми утворюються і серед каріатид і гербів прадавнього середмістя.) Аж ніяк не всі у столиці роблять кар’єру. Переважна більшість формальних столичників, попри територіальну близькість театрів і великих бібліотек, не прилучаються до столичної культури. Хто знає, нащо було так уперто змагатися з долею за своє маленьке місце під великим та безжальним столичним сонцем.

Для столичників немає великої різниці між маленьким містом і селом. Усе, що не є великим містом, — село. Або провінція. Для київських снобів і Житомир — село, для районного містечка й Черкаси — метрополія. Та коли виберешся туди, побачиш, що воно не те, чого хотіла душа. Треба рухатися далі.

І от, нарешті пощастило зачепитись у місті, де живе місцевий президент, де засідає парламент і де змістяться посольства інших держав. І що далі? Все одно чогось бракує, все одно життя не кипить, все одно ваблять далекі незнані обрії та обшири. То куди тепер — до Європи? До Америки?

Але в пориві накивати п’ятами подалі від ненависної провінції шукачі щастя, буває, не тямлять, що й за кордоном — свої столиці та провінції. У російської письменниці Вікторії Токаревої є повість «Хепі-енд». Її героїня всіма силами рветься з провінційного містечка. Завдяки шлюбам вона перебирається з районного центру до обласного, потім до Москви, потім знайомиться з американцем, одружується з ним — і опиняється в провінції, тільки вже в американській. І хоча матеріальні рівні американської «глибинки» та пізньо-радянського райцентру різні, героїня повісті відчуває, що коло її життя замкнулося: вона не вирвалася, вона там, звідки стартувала. Це — дуже показовий сюжет: не злидні, точніше, не самі тільки злидні є визначальною рисою провінційності.

Багато сказано й написано про споконвічні міграційні процеси, які тривають відтоді, як на землі побудували перші міста. До міст вирушали в пошуках роботи і щастя всі, в кому прокидалися найменші авантюрні настрої, хто нудився ідіотизмом одноманітного сільського життя. Міста, особливо великі, завжди вабили тим, що в них нуртувало життя, тоді як у провінції все спало. Але завжди були люди, яким не подобалося життя у великих містах, які знаходили безсумнівні переваги в одноманітному провінційному існуванні. І в наші дні, хоч би як немислимо роздувалися агломерації та мегаполіси, певний відсоток населення тримається провінції: всі переваги столиць для них не є цінністю. А, враховуючи те, що провінційних міст і містечок на землі багато, то й таких людей немало. До речі, чи хтось підрахував, скільки на землі столичників, скільки провінційників?

У західному світі стосунки столиці та провінції складаються по-іншому. Якщо в країнах колишнього СРСР найбільші соціальні проблеми зосередилися саме в регіонах, то в країнах Західної Європи й США «найпроблемнішими» є околиці великих міст. Тут селяться іміґранти з «третього світу» і власні здекласовані марґінали. А в провінції мешкають добропорядні громадяни зі стабільним прибутком — вони оселилися тут свідомо, тихо раді своєму бюргерському щастячку, і провінційна одноманітність здебільшого їм не дошкуляє. До речі, у більшості мов Західної Європи слово «провінційний» таки має пейоративний відтінок. У нейтральному контексті провінційний — це регіональний. Немає мешканців провінції — є люди з регіонів.

Але все-таки де ж воно, серце світу, пульс світових процесів? Тепер уже ясно, що не в Москві, хоча вона протягом сторіч ссала, висмоктувала й викидала на звалище десятки донорських культур. І не у «вічному місті» — Римі. Може, в «дипломованій» столиці світу — Парижі? Ні, стара Європа своє віджила. Мабуть-таки, правдива теперішня столиця, де зосередилося все — це сучасний Вавилон, Нью-Йорк. Але й там не все є. І, головне, і там не всім добре.

…Держав у світі багато, і всі вони мають столиці. Але столиць не в адміністративному значенні, а в розумінні світових культурних центрів, навколо яких обертається життя інших народів з усіма їхніми і провінціями, і столицями, — обмаль. Але тут ми прийшли до вічного питання про історичні й неісторичні нації, про домінантні й недомінантні культури.

На південному сході сучасної Франції є провінція Прованс — колись це була Provincia Romana, звідси й походить її назва, хоча Рим мав багато інших провінцій поза межами Італії. У XII–XIII століттях у Провансі утворилася одна з найоригінальніших цивілізацій середньовічної Європи. Вона дала світові особливий римсько-провансальський напрямок в архітектурі, дала поезію трубадурів, ширше — риму в її сучасному розумінні в європейській поезії, і своєрідну неклерикальну релігію — «провансальську єресь», і епос «Пісня про альбігойський хрестовий похід». Це дуже багато як для цивілізації, що існувала трохи більш як століття та була знищена в результаті жорстоких воєн, розв’язаних «центром». Список донорських вкраплень провансальської культури до імперської французької буде ще довшим, ніж список усіх підживлень російської культури українською. Але злету провансальської культури більше не було. І хоча в бібліотеці Екс-ен-Прованса стоять товсті романи, написані провансальською мовою в наші дні, а також антології провансальської поезії від Бертрана де Борна і Бернара де Ветадорна до Фредері Містраля і нині живих авторів, провансальська культура безнадійно занепала. І провінція не як місцевість, географічно віддалена від столиці, а як духовне болото, місце, де вже нічого не буде, хоча, може, колись було, прийшло у світовий обіг через французьку мову, а у французькій сформувалось як метафора відсталого й неперспективного Провансу. Французи й досі лютяться на Прованс, як ні на який інший регіон. Quand Paris fait l’amour, Provence se masturbe — прислів’я, сповнене добірного столичного снобізму.