Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Розділ 7

Дерік, звісно, нічого не зміг відповісти розгніваному татусеві, адже був дещо зайнятий своїм вінчанням. Розлючений батько став ще злішим. Він ткнув жінці тростину, яку ніс у руці, очевидно забувши, що на неї треба спиратися. 

З надзвичайною для своєї комплекції енергією він бігав по подвір'ю, зазираючи за дерева та споруди. Його друга половинка, ледве переводячи дух, слідкувала за ним очима. Ми з чоловіком підійшли до натовпу, який з цікавістю стежив за драмою, що розгорталася, і, зупинившись позаду, приєдналися до спостереження.

– Де мій син? – нарешті гаркнула засапана дама. – Сусідський хлопчик сказав, що він одружуватися зібрався. Де ж він? – Ось це голос! Та з таким можна сміливо командувати дивізією. Наказ почують усі відразу.

– Ну? – знову гаркнула дама. Навіть її чоловік різко обернувся до своєї половинки. Одразу кілька рук з натовпу вказали на церкву. 

Та ні!! Вони мені зараз усе свято зіпсують. Чи даремно я букет кидала, а мужня леді його ловила? Вивільнила лікоть із руки чоловіка, попросивши його не втручатися. Я заварила цю страву, мені її й прикрашати. Дін глянув на мене з підозрою.

– Та не втечу я нікуди, – запевнила його, і він нарешті кивнув, погоджуючись. Я швидко попрямувала до тата лицаря, який, забравши тростину у дружини, вже йшов до церкви. Наздогнала його за кілька метрів до ґанку.

– Зачекайте, шановний, – ввічливо звернулася до нього.

– Геть з дороги, – зло рикнув він.

Я дуже здивувалася. Ось так розмова з незнайомою людиною. І, схоже, це місцева еліта, адже ніхто навіть не спробував його зупинити.

– Я попросила вас почекати, – намагалася залишатися ввічливою й культурною. Проте чоловік не оцінив мої зусилля. Він зупинився, зло оглянув мене з голови до ніг і прошипів:

– То це ти та хвойда, що букет кидала? 

Отепер я зовсім вразилась від такого звернення. Чого ж їх тут у школі навчають? Невже не знає, що слабку та ввічливу дівчину ображати не можна, інакше вона може дуже образитися і перестати бути слабкою та ввічливою. Тому відповіла:

– Тварина невихована!

– Ну, ти напросилася! 

Здоровань, піднявши кулак, кинувся на мене. А через секунду, з очима круглими від шоку, вже лежав на землі за кілька метрів від мене.

Ну ось, а мій друг казав, що удар ногою в щелепу у мене зовсім не вправний. Адже вийшло. Добре, що джинси у мене не обтислі, а досить вільні, тому все й вдалося. Все-таки карате – це річ. 

Тим часом шок в очах мого спаринг-партнера змінився шаленою люттю. Він повільно підвівся з землі та підхопив палицю. У натовпі хтось охнув, а я стала в стійку. В моєму арсеналі були кілька прийомів і на такий випадок. Дякую Сашкові, що змусив мене вивчити їх після досить страшної для мене події.

– Грейтіс, схоже, ти забув, чим загрожує напад на осіб королівської родини? – почувся розлючений голос мого чоловіка, який навіть не встиг нічого зробити, коли я звалила нападника сама. Лише вискочив із-за натовпу

Тростина з глухим стукотом упала на землю, а ми, з мужиком, на ймення Грейтіс, вражено втупилися в Діна.

Туди ж і з таким же виглядом витріщилась і матуся лицаря, що саме вінчався.

– Ваша Величність, – ледве ворушачи губами від жаху, прошепотів тато нареченого. Однак швидко його лють на мене випарувалась. Як кажуть, молодець – проти овець, а проти молодця – сам вівця.

– Люба, ти як? – звернувся до мене мій чоловік, який несподівано виявився Величністю.

– Чудово, дорогенький, – відповіла я, яка тепер теж, мабуть, Величність?

Поки ми так мило розмовляли, двері церкви відчинилися. На порозі з'явилися щасливі наречені, які, побачивши присутніх, одразу щасливими бути перестали. Амалія зблідла ще сильніше, ніж тоді, коли зловила абсолютно неперевершений букет.

Мій чоловік підійшов і зупинився у мене за спиною.

– Ну, то що, Грейтіс? – дивлячись на буяна, що раптово онімів, холодно запитав Дін. – Як вийшло, що староста села дійшов до того, щоб ображати та намагатися побити мою дружину?

Обличчя чолов’яги почало вкриватися червоними плямами.

– Вибачте, Ваша Величність, якби я знав, що це ваша дружина, я ніколи б так не вчинив.

– Зате вчинив би так, якби це була інша жінка? – голос став ще холоднішим.

– Ні-ні! Ніколи! – майже прокричав переляканий чоловік.

– Тоді що ж ми зараз бачили? – продовжував допит Кордевідіон. – Ти розумієш, що майже підписав собі смертний вирок? Якби ти хоч пальцем торкнувся королеви, не кажучи вже про... – він відкинув тростину ногою. – Я б тебе з землею зрівняв.

– Дін, – тихенько покликала я чоловіка, повернувши голову до нього. Коли він глянув на мене, я продовжила. – У Деріка сьогодні весілля, а Грейтіс – його батько. До того ж нічого страшного не сталося.

– Нічого не сталося тільки тому, що він напав на тебе. А якби це була Амалія? Думаєш, він би зупинився? – сказав Дін і подивився на наречену. Вона застигла, дивлячись на свого свекра, Дерік теж ледве дихав.

Проте, треба віддати належне нареченому, він рішуче заступив свою молоду дружину. Навіть розчулилася від такої самовідданості. Повернулася до матері хлопця в надії, що щасливий вигляд сина пом'якшить її ставлення до шлюбу.

Даремно сподівалася. Мати нареченого дивилася на Амалію з такою ненавистю, що в мене не залишилося жодних сумнівів – вона докладе всіх зусиль, аби змусити дівчину пошкодувати, що посміла посягнути на місце в цій сім'ї.

– Мені треба подумати, – промовив чоловік, обійнявши мене за плечі та повівши до того самого воза, де я віддавала малюкові весільного півника. Зараз там нікого не було. Дін підсадив мене на віз і сів поруч, поклавши свою велику долоню на мою руку.

Поки він думав, я теж вирішила трохи поміркувати. Наприклад, про те, що мій чоловік поводиться трохи дивно. Я спробувала подивитися на нашу пару ніби збоку. Складалося враження, що ми давно знайомі. Те, як він дивився на мене, торкався мене, наводило на думку, що він, ніби, не раз уже це робив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍