Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– А хочеш, ми нікуди далі не підемо?  Ну її, ту хатину. Ляжеш тут, я спробую зробити курінь. Чи спатимемо просто неба.

– Пройдемо ще трохи, пошукаємо цю хату.

– Як скажеш. Я тобі залишив половину хліба та молока.

– Допивай, закисне.

– Ну, воно й кисленьке непогане. Але якщо відмовляєшся, то дякую – доп’ю.

Ітмар потім зовсім не міг згадати, як вони йшли далі. У пам’ять врізалося лише те, як перед ними нарешті показалася якась хижа – з почорнілого зрубу, з очеретяним дахом, який місцями стояв дибки.

Ромєк прочинив перекошені двері, які, здавалося, ось-ось зірвуться з петель, і обережно зазирнув усередину.

– Нікого...

Він зайшов, Ітмар слідом. Вони підійшли до низької лежанки, вкритою купою запорошених шкур.

– Стривай, – сказав Ромєк. – А що як тут лежить порох якогось мерця?

Він згріб шкури в оберемок і потяг до дверей, щоб потрусити їх зовні. Ітмар сів за стіл, тяжко опустившись на лаву, і ткнувся головою в покладену перед собою руку. Ромєку довелося довго вмовляти його підвестися, щоб перебратися в ліжко. 

А потім Ітмар чи то спав, чи не спав, іноді спостерігав, як Ромєк наводить лад у хаті, витираючи столітню пилюку, викидаючи зв’язки вщент висохлої цибулі чи грибів та збираючи віником павутиння по кутках. У хатині не було печі, лише вогнище на підлозі. Ітмар бачив, як згодом там затремтів вогонь, над ним з’явився казан. Звечоріло, стало темно, лише червоне світло вогнища коливалося, і коливалися на стінах тіні, і навіть за заплющеними очима Ітмара все здавалося червоно-чорним. Він важко дихав, йому ввижалося, що вогонь підбирається до нього звідусюди, лиже своїми розжареними язиками. 

Невидимий у темряві Ромєк клав йому на лоба мокру ганчірку і тримав її рукою, бо Ітмар лежав на боці, і вона спадала. Міняв її, змочуючи водою, поки не втомився, бо попередня безсонна ніч давалася взнаки. І Ромєк тримався, скільки міг, але нарешті ліг спати. Ітмарові здавалося, що той вогонь зовсім його спопелить, однак посеред ночі раптом відчув, що йому стало краще – здається, гарячка трохи відступила. І тоді він по-справжньому заснув.