Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » Ніж, якого не відпустиш

Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 90
Перейти на сторінку:
і починає йти туда.

— Гей! — кажу я. — Гей!

Певно, мені треба йти за нею.

— Треба йти за мапою! — я пригинаюся попід гілками, аби йти за нею, рюкзак зачіпається то зліва то зправа. — Гей! Зачекай!

Я шкандибаю вперед, Манчі за мною, ліхтарик не сильно помагає ухилятися від кожної, бляха, гілочки, і корінця, і калюжі в цьому величезному здоровезному болоті. Я далі маю пригинати голову і виривати рюкзак із різних лісових штук, такшо я ледве встигаю дивитися вперед і не відставати. Я бачу, шо вона стоїть біля зваленого, ніби обгорілого дерева, чекає мене, дивиться, як я йду.

— Шо ти робиш? — кажу я, нарешті доганяючи її. — Куди ти…

А тоді я бачу.

Дерево справді обгоріле, свіжо обгоріле і свіжо повалене, необгорілі щіпки чисті і білі, як свіже дерево. І навколо ще інші такі самі дерева, ціла смуга таких дерев, насправді, по боках великої канави, проритої в болоті, канава зараз залилася водою, але по боках лежать вали багна і обгорілих рослин, такшо вона теж свіжа, ніби хтось прийшов і викопав її одним помахом вогняної лопати.

— Шо сталося? — я обвожу все навколо ліхтарем. — Шо це зробило?

Вона просто дивиться вліво, де канава зникає в темноті. Я свічу туди ліхтариком, але він заслабкий, аби було реально видно, шо там є. Але здається, ніби шось там є.

Дівчинка біжить у темноту до того, шо там є, чим би воно не було.

— Куди ти йдеш? — питаю я, не чекаючи відповіді та не отримуючи відповіді.

Манчі вклинюється між мною і дівчинкою, ніби зараз то він біжить за нею, а не я, і вони зникають у темноті. Я тримаюсь на віцтані, але біжу за ними. Від неї досі чути тишу, вона досі мене тривожить, ніби загрожує проковтнути цілий світ і мене разом із ним.

Я пробую освітити ліхтариком кожнісінький квадратний сантиметр води. Крокли зазвичай не залазять так далеко у болото, але то тільки зазвичай, плюс тута є червоні змії, а вони отруйні, а ще водні видри, а вони кусаються, а не виглядає на то, шо удача нині переймається кимось із нас, такшо все, шо тільки може піти не так, певно, піде не так.

Ми підходимо блище і я свічу ліхтариком туда де ми йдемо і шось там починає блищати, і це шось — то не дерево, не кущ, не тварина і не вода.

Шось миталічне. Шось велике і миталічне.

— Шо це таке? — кажу я.

Ми підходимо блище, і спочатку я думаю, шо то просто великий ядерцикл, і дивуюся, який ідіот пробував їздити на ядербайку на болоті, якшо вони ледве працюють на рівних ґрунтових дорогах, не то шо по воді і корінню.

Але то не ядерцикл.

— Почекай.

Дівчинка зупиняється.

От і будь мудрий. Дівчинка зупиняється.

— То ти можеш мене розуміти?

Але нічого, як завжди нічого.

— Ну, почекай секунду, — кажу я, бо до мене приходить одна думка.

Ми ще не підійшли до тої штуки, але я вже присвічую ліхтариком на метал. І на рівну лінію канави за ним. І знову на метал. І на обгорілості по боках канави. І думка далі приходить.

Дівчинка перестає чекати і йде до металу, а я йду за нею. Нам треба обійти велику обгорілу колоду, яка ще ліниво димить в одному чи двох місцях, аби добратися до тої штуки, і коли ми добираємось, вона виявляється набагато більша чим найбільший ядерцикл, і навіть тоді вона виглядає тільки на частину чогось іще більшого. Вона майже вся погнута і обгоріла, і хоть я не знаю, як вона виглядала до того, як погнулася і обгоріла, це точно переважно побиті рештки.

І це очевидно побиті рештки корабля.

Повітряного корабля. Може навіть космічного корабля.

— Це твоє? — я питаю, світячи ліхтариком на дівчинку. Вона нічо не каже, як завжди, але вона не каже це так, ніби погоджується. — Ти тута розбилася?

Я свічу ліхтариком по всьому її тілу, освічую весь одяг, який трохи відрізняється від того, до якого я звик, ясне діло, але не аж так, і він міг би колись бути моїм.

— Звідки ти? — кажу я.

Але ясно шо вона нічо не каже і просто дивиться туда, далі в темноту, схрещує руки і рушає туда. На цей раз я за нею не йду. Ну типу, гляньте на це. Корабель роздовбався до непізнаваності, але на ньому дотепер можна розібрати шось схоже на обшивку, схоже на двигун, навіть шось схоже на вікно.

Бачите, перші будинки у Прентісстауні були зроблені з кораблів, у яких приземлялися перші поселенці. Ясно шо після того збудували будинки з дерева і колод, але Бен каже, шо першим ділом після приземлення всі нашвидку будували собі притулок, а такий притулок будувався з перших-ліпших матеріалів. Церква і бензозаправочна станція в містечку дотепер частково зроблені з металевих обшивок, трюмів, кают і такого різного. І хоть цей уламок дуже побитий, якшо придивитися, можна побачити старий прентісстаунський будинок, який упав просто з неба. Просто з вогняного неба.

— Тодде! — гавкає Манчі звідкись, де я його не бачу. — Тодде!

Я оббігаю уламки тудою, де зникла дівчинка, оббігаю їх тудою, де вони не такі побиті. І коли я пробігаю там, то бачу, шо збоку в металевій стіні відкриті двері, трохи вгорі, всередині навіть є якесь світло.

— Тодде! — гавкає Манчі, і я свічу ліхтариком туда, де він гавкає, стоячи біля дівчинки. Вона просто стоїть там і дивиться на шось, такшо я присвічую ще ліхтариком і бачу, шо вона стоїть біля двох довгих куп одягу.

Але ці купи — то насправді два тіла, нє?

Я прохожу далі, присвічую ліхтариком. Онде чоловік, його одяг і тіло практично повністю згоріли нище грудей. Його лице теж попечене, але не аж так, аби я не розібрав, шо то чоловік. У нього на чолі рана, яка би його вбила, навіть якби його не вбили опіки, але то й неважливо, хіба нє, так чи так він мертвий. Мертвий і лежить тута на болоті.

Я свічу ліхтариком далі і він лежить біля жінки, так?

Я затримую подих.

Це перша жінка, яку я побачив насправді. І вона така сама як дівчинка. Я ніколи до того не бачив реальну жінку, але якшо в реальному житі існує жінка, то вона така.

І ясно шо теж мертва, але не так очевидно, як від опіків чи ран, навіть крові на одягові не має, такшо напевно вона розбилася зсередини.

Але жінка. Справжня жінка.

Я свічу ліхтариком на дівчинку. Вона не відвертається.

— Це твої тато і мама, нє? — я питаю тихим голосом.

Дівчинка нічо не каже, але це певно правда.

Я свічу ліхтариком на залишки корабля і думаю про обгорівшу канаву за ним і це може означати лише одне. Вона розбилася тута зі своїми мамою і татом. Вони загинули. Вона вижила. І якшо вона прийшла з якогось іншого місця в Новому Світі, чи з якогось зовсім іншого місця — це неважливо. Вони загинули, вона вижила і вона тута зовсім одна.

І її знайшов Аарон.

Коли тобі не везе — то таки не везе.

На

1 ... 17 18 19 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніж, якого не відпустиш"