Читати книгу - "Серця трьох"

дванадцять вартових, — зауважив вісімнадцятирічний Рікардо, наймолодший Леонсіїн брат.

Леонсія знову почала сердитись і грізно поглянула на брата, та Френк потяг руку за ним.

— То правда, — погодився він, — але ми спекаємось їх.

— А мури там у п’ять футів завтовшки, — сказав Мартінес, близнюк із Альфарадо Солано.

— Ми пройдемо крізь них, — відповів Френк.

— Але як? — скрикнула Леонсія.

— Ось я зараз і скажу. Чи багато у вас верхових коней, сеньйоре Солано? Добре! А ви, Алесандро, чи не могли б дістати для мене зо два динамітних патрони? Добре, і навіть краще, ніж добре! А ви, Леонсіє, як господиня гасієнди, повинні знати, чи не знайдеться у вас у коморі доброго запасу віскі «три зірки». Змова наша розгортається, — засміявся він, коли дівчина кивнула головою. — Тепер у нас є все потрібне для пригодницьких романів Райдера Хаггарда або Рекса Біча. Отже, слухайте. Ні, зачекайте. Я хочу ще поговорити з вами, Леонсіє, з приводу деяких театральних ефектів…

Розділ V

Було вже за полудень. Крізь заґратоване вікно камери Генрі дивився на вулицю, чекаючи, коли з лагуни Чірікві подме вітер і прохолодить хоч трохи розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, забруднена через те, що протягом століть, відколи засновано місто, її прибирали лише бездомні собаки та огидні стерв’яки, що й тепер літали над нею й плигали коло сміття. Низенькі, побілені кам’яниці перетворювали вулицю на справжню велику піч.

Курява й сліпуча білість боляче різали очі, і Генрі відвів би їх від вікна, якби купка обідранців, що куняла біля воріт навпроти, не схопилася раптом на ноги й не почала зацікавлено вдивлятись у щось далі на вулиці. Генрі не міг бачити, але виразно чув шпарке торохтіння коліс, що швидко наближалося. Незабаром з’явився старий віз, що його тяг за собою схарапуджений кінь. На передку сидів сивоголовий і сивобородий дідок і даремно силкувався спинити коня.

Генрі усміхнувся: дивно, що розхитаний, старий віз не розвалюється, незважаючи на страшні поштовхи на вибоїськах. Колеса йшли невлад одне з одним і мало не спадали з осей. Та нехай ще віз так-сяк тримається, міркував Генрі, а ось збруя не рветься просто чудом. Саме проти вікна старий зробив останнє зусилля, підвівшись на передку й натягнувши віжки. Одна з них була вже надірвана й тепер зовсім увірвалась. Падаючи назад, на передок, візник вагою свого тіла смикнув другу віжку, і кінь раптом шарпнувся праворуч. Що сталося по тому, чи зіскочило колесо з осі, чи спершу поламалось, а далі вже зіскочило, Генрі не міг дотямити. Одне було очевидно, що віз зовсім розламався. Старий упав у пилюку, але вперто не випускав із рук цілу віжку, і кінь, обкрутившись, рвучко повернувся до нього.

Поки старий зводився на ноги, навколо скупчилася юрба обідранців, яку відразу розігнали вартові, вибігши з в’язниці. Генрі залишився біля вікна і, як на людину, що мала прожити всього кілька годин, навдивовижу зацікавлено прислухався й приглядався до всього. Доручивши держати коня вартовим, старий, навіть не обтрусивши пороху, похапцем здерся на воза й почав оглядати свій вантаж — одну велику скриню та кілька малих. Особливо непокоївся він про велику, і навіть спробував підняти її, ніби дослухаючись, чи не розбилося те, що в ній було.

Коли один з вартових звернувся до нього, він випроставсь і радо почав відповідати:

— Я? Ви, сеньйори, питаєте, хто я? Стара людина й живу далеко звідси. Мене звуть Леопольдо Нарваес. Щоправда, моя мати була німкеня, царство їй небесне. Зате батько звався Балтасар де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, син генерала Нарваеса, славетного вояка, що бився під командою самого Болівара. А тепер я пропав, навіть додому не можу добратися.

Підохочуваний дальшими розпитами й ввічливим співчуттям, якими великодушно обдаровують і наймізернішого шарпака, він намагався віддячити людям тим, що радо оповідав про себе:

— Я їду з Бокас-дель-Торо. Дорога забрала мені п’ять день, і поки що я нічого не продав. Моя господа в Колоні, і краще б я був не виїздив. Але й шляхетний Нарваес може бути за крамаря, а крамар мусить жити. Га, сеньйори, чи не так? А скажіть мені, чи не знаєте ви Томаса Ромеро, що мешкає в цьому прекрасному місті Сан-Антоніо?

— В Панамі в кожному місті повно Томасів Ромеро, — засміявся Педро Суріта, помічник начальника в’язниці. — Вам треба буде описати його докладніш.

— Він брат у перших моєї другої жінки, — відповів повний надії старий і вельми здивувався, почувши регіт юрби.

— Кільканадцять Томасів Ромеро мешкає в самому Сан-Антоніо та в його околицях, — вів далі помічник, — і кожен з них може бути братом у перших вашої другої жінки, сеньйоре. Є тут Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодій. Є Томас Ромеро… та ні, його повішено вже місяць тому за вбивство й грабіж. Є ще Томас Ромеро…

За кожним найменням Леопольдо Нарваес тужливо хитав головою, аж доки помічник назвав того, хто мав силу худоби в горах. Тоді старий повеселішав і перебив помічника:

— Вибачте, сеньйоре. Це, мабуть, він і є. Піду пошукаю його. Якщо можна переховати десь у певному місці мій дорогий крам, я відразу подамся шукати. Добре, що нещастя спіткало мене якраз тут. Я можу звірити його на вас. Відразу ж бо видно, що ви цілком порядна й чесна людина. — З цими словами старий видобув із кишені два срібні песо і тицьнув їх у руку помічникові. — Будь ласка. Думаю, що ви і ваші люди мені допоможете.

Генрі посміхнувся в душі, помічаючи дедалі більшу цікавість і повагу до старого, що їх виявили Педро Суріта та решта вартових, коли дістали гроші. Відігнавши від розбитого воза людський гурт, вони заходилися переносити скрині до в’язниці.

— Обережно, сеньйори, обережно! — попросив дідок, коли вони підняли найбільшу скриню. — Несіть її обережніше. Там — дуже коштовна річ і надзвичайно ламка.

Поки скрині переносили до в’язниці, старий зібрав і поклав на віз усю збрую, крім гнуздечки. Але Педро Суріта наказав сховати і збрую:

— Вони не лишать вам ані ремінця, ані пряжки, скоро ми відвернемось від них, — пояснив він, скинувши оком на обшарпану юрбу.

Вибравшись на поламаний віз, старий з ласкавою допомогою помічника та інших вартових сів верхи на коня.

— От і добре, — мовив він і додав люб’язно: — Тисячу разів дякую, сеньйори. Мені пощастило стрінути чесних людей, які збережуть хоч моє злиденне майно, — це ж бо все, що в мене є. Дуже радий, що здибався з вами. Завтра я повернуся разом зі своїм родичем і