Читати книгу - "Сім вечорів"

заввишки в шістнадцять миль перейде до першого дня іншої кальпи; боги також живуть стільки, скільки й кальпи, а потім помирають.

Історія всесвіту поділена на цикли, і в цих циклах є тривалі затемнення, під час яких немає нічого або залишаються тільки слова Вед{110}. Ці слова — архетипи для створення речей. Божество Брахма{111} також помирає і відроджується. У певний патетичний момент Брахма опиняється в палаці. Він відродився після однієї такої кальпи, після такого затемнення. Він обходить порожні кімнати. Думає про інших богів. Інші боги з’являються за його наказом, певні, що Брахма створив їх, бо вони були тут раніше.

Розгляньмо цю версію створення світу. В буддизмі немає Бога, або може бути Бог, однак головне не це. Головне, щоб ми вірили, що наша доля визначена наперед нашою кармою чи то карманом[46]. Якщо мені випало народитися 1899 року в Буенос-Айресі, якщо мені випало бути сліпим, якщо мені випало сьогодні ввечері читати вам цю лекцію, то все це є наслідком мого попереднього життя. У моєму житті немає жодної події, яка не була б визначена наперед моїм попереднім життям. Це і зветься кармою. Карма, я вже сказав про це, є ментальною структурою, найтоншою ментальною структурою.

Кожну мить свого життя ми тчемо та переплітаємо. Тчуть не тільки наші волевиявлення, наші дії, наші напівсни, наші сни, наше пів-неспання: ми — тчемо безперервно. Коли ми помираємо, народжується інша істота, яка успадковує нашу карму.

Дойссен{112}, залюблений у буддизм учень Шопенгауера, оповідає, що зустрів у Індії сліпого жебрака й пожалів його. Жебрак відказав: «Якщо я народився сліпий, то це через гріхи, які скоїв у попередньому житті; те, що я сліпий, справедливо». Люди приймають біль. Ганді опирався створенню лікарень, наголошуючи, що лікарні та благодійництво лише відтерміновують сплату боргу, і що не треба допомагати іншим: якщо інші страждають, то вони мусять страждати, бо це розплата за гріхи, а якщо я їм допомагаю, то таким чином відтерміновую цю розплату.

Карма — суворий закон, який, однак, має цікавий математичний наслідок: якщо моє нинішнє життя визначене наперед попереднім, то це попереднє життя було визначене іншим, а воно ще іншим, і так до нескінченності. Тобто літера z була визначена наперед літерою у, літера у — літерою х, літера х — літерою v, літера v — літерою u: хіба що такий алфавіт має кінець, але не має початку. Буддисти та й узагалі індуси вірять у нескінченну теперішність; вірять, що до нинішнього моменту минув нескінченний час; і говорячи нескінченний, я не маю на увазі невизначений, незліченний — я маю на увазі саме нескінченний.

З шести дозволених людям доль (хтось може бути дияволом, хтось — рослиною, хтось — твариною) бути людиною найважче, і ми мусимо скористатися цим для свого спасіння.

Будда уявляє в морській глибині черепаху, а на поверхні — плаваючу обручку. Кожні шістсот років черепаха витикає голову, але дуже рідко її голова витикається через обручку. Будда мовить: «те, що ми стаємо людьми, трапляється так само рідко, як черепасі вдається виткнути голову через обручку. Ми повинні скористатися тим, що ми люди, аби досягти нірвани».

Що є причиною страждань, причиною життя, якщо ми відкидаємо концепт Бога, якщо немає уособленого Бога, який створює Всесвіт? Цим концептом є те, що Будда називає дзен. Слово дзен може видатися нам дивним, але порівняймо його з іншими, відомими нам словами.

Поміркуймо, приміром, про волю Шопенгауера.

Шопенгауер сприймає світ як волю та уявлення.

Світ як воля та уявлення. Існує воля, що втілюється в кожному з нас і виробляє уявлення, яке є світом. Це ми знаходимо в інших філософів під різними назвами. Бергсон{113} мовить про життєвий дух, Бернард Шоу про життєву силу, але це те саме. Проте існує одна відмінність: для Бергсона й Шоу це сили, які повинні утвердитися, ми мусимо й далі снити світом, створювати світ. Для Шопенгауера, для похмурого Шопенгауера (і для Будди) світ — це сон, ми повинні припинити снити ним, і прийти до цього можна завдяки тривалим вправлянням. Спочатку нас чекає страждання, що перетвориться на дзен. І дзен дає життя, але життя є неминуче нещасливим; бо що таке життя? Жити означає народитися, старіти, хворіти, померти, а ще інші лиха й серед них одне дуже патетичне, а для Будди одне з найбільш патетичних: не бути з тими, кого ми любимо.

Ми мусимо відмовитися від пристрасті. Самогубство марне, бо це пристрасний вчинок. Людина, яка вчиняє самогубство, перебуває у світі снів. Ми повинні усвідомити, що світ — видіння, сон, що життя — це сон. Але ми повинні глибоко це відчувати, прийти до цього шляхом вправлянь з медитації. У буддистських монастирях одне з вправлянь таке: неофіт мусить сповна прожити кожну мить життя. Він повинен думати: «зараз полудень, зараз я перетинаю подвір’я, зараз я зустріну зверхника» й водночас повинен думати, що полудень, подвір’я та зверхник примарні, такі ж примарні, як він сам і його думки. Адже буддизм заперечує «Я». Одним із головних розчарувань є розчарування в «Я». Щодо цього буддизм збігається з Г’юмом, Шопенгауером і нашим Маседоніо Фернандесом{114}. Суб’єкта не існує, існує низка ментальних станів. Коли я кажу «я думаю», то припускаюся помилки, бо припускаю наявність сталого суб’єкта, а також діяльність цього суб’єкта — мислення. Це не так. Слід казати, — наголошує Г’юм, — не «я думаю», а «думається», як кажуть «дощить». Говорячи «дощить», ми не маємо на увазі, що дощ виконує якусь дію; ні, просто щось відбувається. Так само, як ми мовимо «гаряче», «холодно», «дощить», слід казати «думається», «болить», уникаючи суб’єктності.

У буддистських монастирях новонавернених змушують дотримуватися дуже суворої дисципліни. Вони можуть залишити монастир будь-якої миті. «Їхніх імен навіть не записують», — підказує мені Марія Кодама{115}. Неофіт приходить до монастиря, і йому доручають тяжку роботу. Він засинає, а через чверть години його будять; він мусить мити, прибирати, а якщо засне, дістане фізичне покарання. Таким чином він весь час змушений думати: не про свої гріхи, а про примарність усього. Він повинен нескінченно вправлятися в нереальності.

Тепер ми підійшли до дзен буддизму й до Бодгідгарми. Бодгідгарма у шостому сторіччі був першим місіонером. Бодгідгарма подорожує з Індії до Китаю, де зустрічає імператора, який розвинув буддизм; той перелічує монастирі та святилища й повідомляє Бодгідгармі кількість новонавернених. У відповідь Бодгідгарма каже: «Все це належить примарному світові; монастирі