Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

міг напасти на неї, погнати її геть від цього Чоловіка, він би радо це зробив. Тільки от вона чаїлася всередині Чоловіка. Чоловік вдихав хороше повітря, а видихав насичене запахом близької смерті, і тут нічого не можна було вдіяти, тільки бути поруч до кінця. Коджак знову тихо заскавчав і заснув.

Зранку Стю прокинувся в ще гіршій лихоманці, ніж був. Вузли під щелепою в нього напухли до розміру м’ячів для гольфу. Очі стали гарячими кульками.

«Я помираю… так, це вже точно».

Він гукнув Коджака і вийняв із прозорого конвертика свій лист. Старанно, друкованими літерами він додав те, що бачив, і поклав лист на місце.

Потім ліг і заснув. І потім якось знову стало майже зовсім темно. Ще один видовищний, жахливий сонячний захід. А Коджак приніс на обід ховраха.

— Нічого кращого не зловилося?

Коджак помахав хвостом і сором’язливо всміхнувся.

Стю приготував ховраха, поділив і зміг з’їсти аж половину. М’ясо було жорстке, з жахливим присмаком дичини, і після їжі в нього сильно скрутило живіт.

— Коли я помру, я хочу, щоб ти повернувся в Боулдер, — сказав він собаці. — Ти повернешся і знайдеш Френ. Знайди Френні. Добре, старий дурнику?

Коджак із сумнівом помахав хвостом.

За годину шлунок Стю знову попереджувально закрутився. Він тільки й встиг перевернутися на бік, щоб не вимазатися — і його частка ховраха швидко вилізла назад.

— От фігня, — простогнав він і заснув.

Стю прокинувся під ранок і звівся на лікті, голова гула від лихоманки. Побачив: вогонь згас. Ну то нехай уже. Йому все одно вже майже кінець.

Раптом у темряві почувся якийсь звук. Шурхіт камінців. Це, мабуть, просто Коджак вилазить з яру, та й все…

Тільки от Коджак спав при його боці.

Коли Стю глянув на нього, пес прокинувся. Підняв голову з лап, скочив на ноги, гортанно загарчав.

Сиплеться каміння. Хтось — чи щось — іде до них.

Стю насилу сів. Це він, вирішив він. «Він там був, але якимсь чином лишився живий. І ось він іде сюди і хоче знищити мене до того, як це зробить грип».

Коджак загарчав сильніше. Шерсть на його спині настовбурчилася, він опустив голову. Звук наближався. Стю почув тихе сопіння. Потім стало тихо, протягом цієї паузи Стю витер піт із чола. За мить над краєм виникла схилена темна постать, потім проти зірок окреслилися голова і плечі.

Коджак на прямих ногах із гарчанням підступав до прибульця.

— Гей! — почувся здивований, але знайомий голос. — Гей, чи це Коджак? Так?

Гарчання вмить припинилося. Коджак радісно поскакав уперед, махаючи хвостом.

— Ні! — прохрипів Стю. — Це обман! Коджаку!..

Але Коджак скакав навколо постаті, яка нарешті вилізла на дорогу. І ця постать… щось у ній також було знайоме. Вона підійшла до нього, і Коджак не відходив від неї, радісно гавкаючи.

Стю облизав губи й приготувався прийняти бій, якщо буде треба. Раз чи двічі кулаком він точно зможе вдарити як слід.

— Хто це? — спитав він. — Хто там?

Темна фігура зупинилися, потім заговорила.

— Ну, я Том Каллен, ось я хто, Боже мій, так. ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «Том Каллен». А ти хто?

— Стю! — сказав він, і його голос долинав немов з далекої далини. Усе тепер було далеко. — Привіт, Томе, як я радий тебе бачити, — тільки цієї ночі Стю його не побачив. Бо знепритомнів.

——

Він отямився приблизно о десятій ранку 2 жовтня, хоча ні він, ні Том не знали, яке тоді було число. Том розклав величезне вогнище, загорнув Стю у свій спальник і ковдри. Сам Том сидів коло вогню і смажив кроля. Коджак, задоволений, лежав між ними.

— Томе, — зміг промовити Стю.

Том підійшов до нього. Він заріс бородою, відзначив Стю. Том тепер майже до невпізнання змінився порівняно з тим, яким вирушав на захід з Боулдера п’ять тижнів тому. Його блакитні очі радісно сяяли.

— Стю Редман! Ти прокинувся, Боже мій, так! Я радий! Слухай, як я радий тебе бачити! А що ти з ногою зробив? Мабуть, поранив. І в мене таке було. Стрибнув зі стогу і, мабуть, поламав. Чи татко мене бив? Ой бив, Боже мій, як бив! То було до того, як він утік з Діді Пекелот.

— І я теж зламав. Ще й як. Томе, я страшне пити хочу.

— О, а вода в мене є. Яка хоч! Ось.

Він дав Стю пластикову пляшку з-під молока. Вода була чиста і смачна. Без ніякого піску. Стю став жадібно пити — і раптом усю виблював.

— Потихеньку, помаленьку, — сказав Том. — От у чому фокус. Слухай, як же гарно, що я тебе зустрів. Болить нога, еге ж?

— Так, я її зламав. Тиждень тому, а може, й давніше, — Стю випив ще води, і цього разу вона назад не полізла. — Тільки зі мною ще гірше, ніж просто нога. Я дуже хворий, Томе. Гарячка. Послухай мене.

— Так! Том слухає. Тільки скажи, що Томові робити! — Том нахилився, і Стю подумав: «А він якийсь розумніший став. Чи може таке бути?» Де ж він був? Чи знає щось про Суддю? Про Дейну? Стільки всього треба обговорити, але зараз немає коли. Йому гіршає. У грудях почало торохтіти, наче там якісь ланцюги, обкладені ватою. Ці симптоми дуже нагадували супергрип. Ото вже дійсно дивно.

— Мені треба збити температуру, — сказав він Томові. — Це першим ділом. Мені потрібен аспірин. Знаєш аспірин?

— Аякже. Аспірин. «Легше-легше стане вмить!»

— От-от, він самий. Пройдися дорогою, Томе. Позазирай у бардачки всіх машин по дорозі. Знайди там аптечку — як правило, це коробочка, на якій червоний хрест. Знайдеш у такій аспірин — принось сюди. А якщо знайдеш машину, де є похідний реманент, неси намет. Гаразд?

— Звичайно, — Том підвівся на ноги. — Аспірин і намет — і тобі стане краще, так?

— Ну, це для початку.

— Добре, — сказав Том, — а як там Нік? Мені про нього сни сняться. У снах він мені каже, куди йти, бо він там уміє говорити. Сни — вони чудні, правда? А коли я намагаюся з ним поговорити, то він завжди йде. У нього все добре, правда? — Том схвильовано подивився на Стю.

— Не зараз, — сказав Стю. — Я зараз не можу говорити. Про таке. Ти зараз принеси аспірин, гаразд? Тоді поговоримо.

— Добре… — але страх сірою хмарою набіг на Томове лице. — Коджаку, хочеш піти з Томом?

Коджак захотів. Вони разом пішли на схід. Стю ліг і накрив очі рукою.

——

Коли Стю знову повернувся до реальності, вже сутеніло.