Читати книгу - "Історія Лізі"

я трохи заснув, я не знаю, але настав час, коли в кімнаті стало зовсім світло, сонце зазирало у вікна, і думаю, був уже полудень. Якщо так, то минуло вже сім годин, не менше. Саме тоді я вперше спробував забрати тата в Місячне Коло, але не зміг. Я подумав, мені треба поїсти, і я так зробив, але все одно не зміг. Тоді я подумав, що спершу мені треба помитися і змити з себе кров, його кров, і трохи прибрати там, де він лежав, а тоді спробувати ще, але я знову не зміг. Я намагався зробити це знову й знову. Десь протягом двох днів, я думаю. Іноді я дивився на його загорнуте в ковдру тіло, й мені вчувалося, ніби він каже Старайся, старайся, Скуте, ти, сучий сину, у тебе вийде, ніби в якійсь казковій історії. Я намагався, потім прибирав, намагався й прибирав, щось їв і знову намагався. Я прибрав весь будинок. Від верху до низу! Одного разу я подався до Місячного Кола сам-один, аби переконатися, що не втратив цього дару, і я там побував, але забрати туди свого тата так і не зміг. Я доклав стількох зусиль, Лізі.

23

Знову кілька чистих рядків. А в самому низу останньої сторінки він написав: Деякі речі — вони як якір, Лізі, ти пам'ятаєш?

— Пам’ятаю, Скоте, — прошепотіла вона. — Пам’ятаю. І твій батько був саме такою річчю, хіба не так?

Вона запитувала себе, скільки ж днів і ночей це тривало. Скільки днів і ночей провів наодинці з трупом Ендрю «Скаженого» Лендона Скот, перш ніж він облишив свої марні спроби й вирішив повернутися до реального світу Вона запитувала себе, як, в ім’я Бога, він витримав усе це, остаточно не збожеволівши.

Щось було трохи написано й на звороті аркуша. Вона перевернула його й побачила, що Скот там відповів на одне з її запитань.

Я намагався забрати його в Місячне Коло протягом п'яти днів. Потім облишив ці спроби, загорнув його в ту ковдру і вкинув у старий колодязь. Коли мокрий сніг із дощем припинився, я пішов до крамниці Мюлі й сказав: «Мій тато забрав мого старшого брата, і я думаю, вони покинули мене». Вони відвели мене до окружного шерифа, гладкого чоловіка, якого звали Ґослінґ, а він відвів мене до організації Охорона Дитинства, й мене взяли «на утримання округи», як вони сказали. Наскільки мені відомо, Ґослінґ був єдиним копом, який ходив оглянути наш будинок, і користі, звичайно, з того було мало. Мій тато одного разу сказав: «Шериф Ґослінґ неспроможний знайти свій власний зад, після того як випорожниться».

Нижче була ще одна прогалина в три рядки, а коли знову пішли друковані літери — останні чотири рядки послання, яке вона отримала від свого небіжчика-чоловіка, — вона побачила, яких зусиль він доклав для того, щоб опанувати себе, щоб віднайти своє доросле «я». Він доклав цих зусиль задля неї, подумала вона. Ні, вона це знала.

Моя люба дитино: якщо тобі потрібен якір, який міг би втримати тебе на цьому світі — не у світі Місячного Кола, а в тому, в якому ми з тобою жили, — використай африканку. Ти знаєш, як забрати її назад. Цілую тебе — не менш як тисячу разів,

Скот

P. S. Усе так само. Я кохаю тебе.

24

Лізі могла б просидіти там із цим листом довго, але полудень швидко спливав. Сонце було ще жовтим, але воно вже наближалося до обрію і скоро почне набувати того дивовижного помаранчевого кольору, який вона пам’ятала так добре. Вона не хотіла бути на стежці навіть перед самим заходом сонця, а це означало, що їй слід поквапитися. Вона вирішила залишити рукопис Скота тут, але не під Деревом Історій. Натомість вона залишить його на самому краю ледь помітної улоговинки, яка позначала місце останнього спочинку Пола.

Вона повернулася назад до щасливого дерева з нерівним і покритим мохом стовбуром, до того, яке в дивний спосіб було схоже на пальму, несучи рештки жовтої афґанки і вологу та розм’яклу коробку з рукописом. Вона опустила їх на землю, а тоді підняла імпровізований хрест, на поперечці якого було написано Пол. Планочки були розщеплені, закривавлені й перекошені, але хрест ще тримався. Лізі вдалося поправити горизонтальну поперечку й поставити хрест на те місце, де він раніше стояв. Коли вона це робила, то помітила якусь річ, що лежала поблизу, схована у високій траві. Вона зрозуміла, що то було, ще до того, як підібрала ту річ: шприц, який ніколи не був застосований, тепер ще іржавіший, ніж раніш, досі з голкою, прикритою ковпачком.

Ти граєшся з вогнем, Скуте, — сказав батько Скота, коли той запропонував одурманити Пола… і батько мав слушність.

Хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, — сказав Скот Лізі, коли забрав її до Місячного Кола з їхньої спальні в «Оленячих рогах». — Він ніби із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому!

Він був і досі на ньому. І рідина, яка занурювала людину в ніч, була ще в ньому, ніби всі ці роки й не існували.

Лізі поцілувала потьмяніле скло шприца — вона сама не знала, навіщо вона це зробила, — і поклала його в коробку разом з останньою історією Скота. Потім, тримаючи в оберемку злинялі рештки весільної афґанки доброї матінки, Лізі попрямувала до стежки. Вона подивилася побіжним поглядом на дощечку, яка лежала у траві біля неї, напис на ній хоч і збляк і став геть примарним, проте ще міг бути прочитаний, — ДО ОЗЕРА, — потім увійшла під затінок дерев. Спершу вона радше кралася, ніж ішла, її ходу сковував страх, що на неї чатує щось поблизу, що його дивний і жахливий розум відчує її. Потім помалу-потроху вона розслабилася. Довгий хлопець був десь в іншому місці. Їй подумалося, що, може, його взагалі немає в Місячному Колі. А якщо він і був тут, то ховався десь у самих глибинах лісу. Зрештою, Лізі Лендон була лише невеличкою частиною його інтересів, а якщо спрацює те, що вона задумала, то вона стане ще меншою частиною, бо її останні вторгнення в цей екзотичний, але страшнуватий світ були мимовільними, а незабаром вони й зовсім припиняться. Після того як Дулей пішов із її життя, вона не бачила причини, з якої вона могла б приходити сюди самохіть.

Деякі речі — вони як якір,