Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

«Гетьман П. Скоропадський сказав ґен. В. Маркову: «В грамоті про федерацію я ясно сказав те, що завжди мріяв, але не міг сказати раніш. Я писав великому князеві Нікалаю Нікалаєвічу (дядько царя Нікалая II. — П. Ш.), що коли він буде правителем Росії, то я з радістю і без вагань передам йому свою владу» (А. Дєнікін. «Очєркі рускай смути»).

Та сталося чудо, яке пустило з вітром всі плани москвинів. Справді, чудом можна назвати, що наша еліта відчула смертельну небезпеку від «братнього» народу і вже не дискутувала до безконечності, що радив би св. Карл у таких випадках, але почала енергійно діяти. Не гаючись, Національний Союз обрав провід з п’ятьох осіб — Директорію (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андрієвський). За дуже короткий час Директорія зорганізувала 300000 повстанську силу. 18.XІІ.1918 Січові Стрільці (галичани) під командою полковника Є. Коновальця вигнали москвинів з Києва. П. Скоропадський втік до Німеччини, а його міністри — до А. Дєнікіна. І французи побачили в Одесі не трикольоровий прапор «нєдєлімай Расєі», а жовто–блакитний стяг Української Самостійної Держави. Почалася доба Директорії.

Програвши війну, Німеччина забрала свої полки з України. І почався наступ на Україну всіх її «добрих» сусідів з усіх боків. З півночі наступали москвини–лєнінці; з півдня — москвини–дєнікінці; з заходу — поляки на Галичину і румуни — на Буковину. А з середини України помагали їм усім місцеві москвини, поляки, румуни, жиди і наші рідні яничари.

Доба Директорії заслуговує на окрему велику наукову працю, якої ще не маємо. Ця коротенька доба показала, як на долоні, всю неймовірну ВЕЛИЧ українського народу і неймовірну КАРЛИКУВАТІСТЬ його тодішньої еліти. Цю фатально–трагічну диспропорцію триста років тому наш ренегат Адам Кисіль уклав був у лапідарну формулу: «Бестія без голови». І попереджав, що коли та «бестія» знайде голову, то прийде кінець Польщі і Московщині. За його часів «бестія» знайшла голову, і завалила Польщу одним могутнім ударом. у 1917 році голови не знайшла. Гірше того! Не знайшла навіть хвоста, який бодай теліпався б за своїм народом. Вся хаотична «діяльність» Директорії — це якийсь несамовитий танець божевільних і сліпих політичних сектантів серед пекла, що в ньому горіла тоді Україна. Образ вартий пера Данте.

Вся Україна горіла загравами повстань нашого селянства проти улюбленого нашою елітою північного «брата». Українська Армія, складена виключно з ОХОТНИКІВ, гола, боса, голодна, виснажена до скрайніх меж фізично, без зброї і набоїв, вкількадесятеро менша за ворожу — записала золотими буквами до нашої історії тисячі — безприкладних в історії інших народів — чудес свого героїзму, ідейности, самопосвяти і віри в Україну. А наш політичний провід здобуті ціною річок крові Армією перемоги нищив своїм божевіллям гірше, ніж найгірший ворог. Що ж дивного, що програли.

Тепер по поразці банкрути УНР намагаються скинути вину з себе на наш героїчний народ. І не лише героїчний, але й свідомий СВОЇХ, а не московських інтересів. Тепер банкрути УНР, щоб виправдати СВОЮ національну несвідомість, СВІЙ анархізм, СВОЄ драгоманівство видумують байки про ніби національну несвідомість, анархізм, збольшевичення нашого народу. Підла, навіть блюзнірська брехня і наклеп на наш народ!

Правда, наш народ часто не знав слова «Україна», але він знав — і знав далеко ліпше за грушевських — ЗМІСТ того імені.

Московська імперія завалилася і лежала в поросі безсильна. Наше селянство з божевільною радістю вітало свого «батька» — «Хай живе Україна!», а вчений історик відповідав їм: «Хай живе вільна Росія» (буквально, з ґанку свого дому в Києві в червні 1917 року).

Чотири мільйони наших селян у військових шинелях самовільно творили українські полки, а Скоропадські українізували їх лише на наказ москвинів. А винниченки нищили організаторів української армії М. Міхновського, П. Болбочана та інших і переконували тих 4 мільйонів «імперіялістів», що армія — буржуазний шовінізм, а старшини — вороги народу.

Село вимагало землю у власність, а наша еліта давала йому московську «абщіну».

«Вільне Козацтво» косами і сокирами вирубувало зайд–москвинів, а наша еліта озброювала московські офіцерські «каратєльниє атряди», які розстрілювали і палили Україну.

Наші селяни виганяли з України цілі села зайд, а наша еліта давала зайдам державні посади, персональну автономію, навіть міністерство для їх упривілеювання.

Обезброєний нарід голим п’ястуком бив озброєних до зубів ваньок, які перли з півночі, а виниченки закликали любити–цілувати демократичних братів.

Що ж дивного, що нарід плюнув на такий «провід» і пішов своєю дорогою.

«Бестія без голови» — так охрестив козацьку націю колись Адам Кисіль, влучаючи в саме ядро української проблеми. Нашою трагедією було і є «безголів’я» — слово, що дуже добре схоплює разючу диспропорцію між рухливим, відважним, як бестія, ґенієм нації та її хаотичним мозком. Брак проводу, невиразність ідеалу та політична незрілість — ось назви недуги, відкритої «вже літ майже триста» одним з людей, які найбільше спричинилися до того, що Україна стала «нацією без голови» (Д. Донцов).

Улеглість чужим доктринам і чужій аргументації, втома моральна і фізична, шукання за аргументами проти себе самих, страх перед зусиллям поставити проблему визволення України з–під тиранії СССР на вістря меча, страх перед далекосяглими рішеннями і програмами (мовляв, ліпше «статус кво», хоч би й сталінський), заклик до дивацьких ідей слов’янофільства і солідарности з імперією, яку треба зруйнувати, коров’ячі ідеали конкордизму вирваних зубів і забитих інстинктів самооборони — це все притаманне нижчим верствам народу, масам, духовим кріпакам, вибачайте, голоті.

А голота (інтелектуальна) ще ніколи історії не робила. Навіть з нею не можна робити історії.

На місце самозванчої «еліти» — інтелектуальної і духової голоти — мусить прийти інша.

Цілком інша! Протилежна їй (Д. Донцов. «Поступовий параліч еліти». «Вістник». III. 1939).

ВОНА ВЖЕ ПРИХОДИТЬ.

XXXI

ДОБА ДИРЕКТОРІЇ

Присплять, лукаві, і в огні

Її, обкраденую, збудять.

Т. Шевченко

В. Лєнін не хотів знищити Директорію фізично на полі бою, бо ж тим створив був би ореол геройства на всій українській визвольній боротьбі. Він хотів скомпрометувати провідників боротьби, вбити їх ідейно, а з ними і саму боротьбу за незалежність. Він хотів, щоб наш найвищий національний провід САМ визнав помилковість самої ідеї державної незалежности України і про це сам розголосив по Україні. Він хотів вбити САМУ ІДЕЮ, добре розуміючи, що поки ідея живе, доти буде жити і боротьба, бо на місце загиблих борців стануть нові і нові. Тому, коли Директорія (її голова В. Винниченко) запропонувала йому мирні переговори, він «порадив» їй вести перемовини безпосередньо з «Радянським урядом»