Читати книгу - "Острів Дума"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я відчув, як спазматично стиснулися Джекові пальці в мене під пахвами.
— Господи-Ісусе, бос, ви пев...
— Джек, певен. Тільки ти тримайся.
У драбині було півдюжини щаблів. Джек зміг підтримати мене до третього, а там мені вже стало по груди. Він подав мені ліхтар. Я похитав головою.
— Краще посвіти мені.
— Ви не в’їхали. Він вам потрібен не для світла, він потрібен для неї.
Я не міг нічого второпати ще цілу хвилину.
— Розкрутите ковпак з лінзою. Витягнете батареї. Засунете її всередину. Я подам вам воду
Невесело розреготався Ваєрмен.
— Ваєрмену подобається такий розклад, піпо. — А відтак звернувся до мене: — Давай, рушай. Курка вона чи курва, втопи її і покінчимо з цією сучкою.
— 9 —
Четвертий щабель тріснув. Драбина похилилася і я впав із затиснутим під пахвою кукси ліхтарем, котрий спершу освітив темніюче небо, а потім вкриті мохом коралові брили. Головою я добряче приклався до одної з них і на мить побачив зірки. Миттю пізніше я вже лежав на жорсткій постелі з кісток і бачив перед очима вічну посмішку Адріани Істлейк Полсон. З-проміж її мохнатих зубів на мене перестрибнула одна з тих блідих жаб, і я змахнув її рурою ліхтаря.
— Мучачо! — загукав Ваєрмен, і Джек приєднався: — Бос, ви в порядку!?
Голова в мене була розбита, я відчував, як кров теплими цівками стікає мені по обличчю, але вирішив, що я таки в порядку; безперечно, я перебував колись у значно гіршому становищі в Краї Тисячі Озер. Та й драбина, хоч і косо, все ще стояла. Я подивився праворуч, туди, де стояв покритий мохом джбан віскі «Шотландський Стіл», у пошуках якого ми дісталися аж сюди. Замість одної, на ньому сиділо вже дві жаби. Вони помітили, що я на них дивлюся, й, вирячивши очі, з роззявленими ротами плигнули мені в обличчя. Я не мав сумнівів, що Персе воліла б аби вони мали зуби, як в одоробла, створеного Елізабет. Ах, чудові старі деньки.
— Я в порядку, — відгукнувся я нагору, відкидаючи вбік жаб і намагаючись сісти. Піді мною й навкруг мене ламалися кістки. Хоча, ні.... Вони не ламалися. Занадто старими й відсирілими вони для цього були. Вони спершу гнулися, а відтак тріскалися. — Давайте сюди воду. Можна скинути її прямо в рюкзаку, тільки постарайтеся не поцілити мені ним у голову.
Я подивився на Няню Мельду.
— Я хочу взяти ваші срібні браслети, — сказав я їй, — але це не крадіжка. Якщо ви десь поряд і бачите, що я тут роблю, сподіваюся, ви поставитеся до цього як до віддачі. Як до передачі далі.
Я стягнув браслети з її решток і просунув у них своє ліве зап’ястя, підняв руку й дозволив їм сковзнути під власною вагою до межі упору. Наді мною через край цистерни нахилилася Джекова голова: «Едгаре, стережіться!»
Вниз полетів рюкзак. Уламок однієї з розтрощених мною при падінні кісток пробив пластик і звідти попливла тонка цівка води. Я скрикнув перелякано й зло, розчахнув торбу і заглянув усередину. Проколото було тільки одну пляшку. Дві інших уціліли. Я повернувся до вкритого мохом керамічного джбана, просунув руку в скопище масного слизу під ним і почав його відривати. Він не бажав піддаватися, але твар, що була всередині, забрала в мене дочку, і я не збирався їй попускати. Нарешті він покотився до мене, і коли він зрушився, добрячий шмат коралової каменюки, що стирчав за ним, плюхнув у багнюку.
Я посвітив на джбан. Бік, яким він тулився до стіни, лиш трохи поріс мохом, і я побачив гайлендера в кілті, який танцює свій флінг, брикливо задравши назад ногу. А ще на округлому боці джбанка я побачив криву тріщину. Це наробила та каменюка, що колись була одірвалася від стіни. Після того удару джбан, котрий Ліббіт наповнила водою з басейну у 1927 році, й почав сочитися, і тепер він був майже порожній.
Всередині нього я чув якесь торохкотіння.
— Я вб’ю тебе, якщо ти не зупинишся, але якщо зупинишся, я тебе відпущу. Тебе і твоїх друзів.
Я відчув, як розтягуються мої губи, як я щирюся. Чи не такий ощир бачила Пам, коли моя рука вчепилася їй у горло? Звісно, бачила...
— Не варто було тобі вбивати мою дочку.
— Зупинися зараз же, а то я вб’ю й другу.
Згори гукнув Ваєрмен, і в його голосі звучав неприхований відчай:
— Аміго, щойно зійшла Венера і, мені здається, це недобрий знак.
Я сидів, спершись на вологу стіну, в спину мені упиналися корали, а в бік — кістки. Рухатися було незручно, десь, в якійсь іншій країні, мені дико тремтіло стегно — поки що не до крику, але, схоже, що вже невдовзі. Я не уявляв собі, чи зможу в такому стані вилізти вгору драбиною, але був надто розлючений, щоб цим перейматися.
— Вибач мене, міс Булочко, — пробурмотів я до Аді і встромив в її кістлявий рот задній кінець ліхтаря. Тоді взяв керамічний джбанок обома руками... бо при мені були обидві руки. Зігнув здорову ногу, задником підбора розкидаючи навсібіч кістки й багнюку, підняв джбанок у промінь ліхтаря і кинув його собі на задране коліно. На ньому з’явилася нова тріщина, витекло трохи мутної води, проте він не розбився.
Всередині джбана закричала Персе і я відчув, що з носа в мене заюшила кров. І світло ліхтаря змінилося. Воно стало червоним. У цьому пурпуровому сяйві мені підморгували й щирилися черепи Аді й Няні Мельди. Я дивився на вкриті мохом стіни цієї глотки, до якої вліз з власної волі, і бачив інші обличчя: Пам... перекошене оскаженінням лице Мері Айр в момент, коли вона б’є руків’ям пістолета Ілсі в голову... сповнене передсмертного здивування лице Камена, коли він впав вражений інфарктом… лице Тома, котрий летить зі швидкістю сімдесят миль на годину і раптом повертає кермо, посилаючи свою машину в бетонну стіну.
Що найгірше, я побачив Моніку Голдстайн, як вона плаче: «Ви вбили мого собачку!»
— Едгаре, що трапилося?
Це був Джек, за тисячу миль від мене.
Я згадав, як гурт Shark Puppy по радіо «Кістка» співав свою «Рий». Подумав, що казав Тому: «Той чоловік загинув у своєму пікапі».
— Тоді поклади мене до кишені, і ми будемо разом, — сказала вона. — Ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Дума», після закриття браузера.