Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

ящиків з консервами, різний інструмент, зброю, запас пороху й куль. Тож боцман дістав можливість почати трудове життя й переродитися через працю. Йому нічого не бракувало, навіть книжок.

Настав час розставання. Команда й пасажири скупчились на палубі. У багатьох стиснулося серце. Мері Грант і леді Гелена не могли приховати хвилювання.

— Невже це конче потрібно? — звернулась Гелена до свого чоловіка. — Невже неодмінно треба покинути тут цього нещасного?

— Так, Гелено, потрібно, — відповів Гленарван. — Це спокута!

В цю хвилину човен, за командою Джона Манглса, відчалив. Айртон, стоячи в човні, як завжди незворушний, скинув шапку й повагом уклонився.

Гленарван, а за ним й уся команда поздіймали шапки, немов перед людиною, що йде на смерть, і човен відплив йри глибокім мовчанні.

Айртон, прибувши до берега, вистрибнув на пісок, і човен повернувся до яхти. Була четверта година дня, і з юта пасажири могли бачити боцмана, що стояв на скелі, схрестивши на грудях руки, схожий на статую, і дивився йа яхту.

— Відпливаємо, сер? — спитав Джон Манглс.

— Відпливаємо, Джоне! — відповів Гленарван, більш схвильований, ніж він хотів би це показати.

— Вперед! — крикнув Джон до механіка.

Пара засвистіла в трубах, гвинт сколотив воду, і о восьмій годині скелі острова Табор зникли в нічному присмерку.

Розділ ХХІІ
ОСТАННЯ НЕУВАЖНІСТЬ ЖАКА ПАГАНЕЛЯ

По одинадцятьох днях після відплиття з острова Табор, 18 березня, вдалині забовваніло американське узбережжя, а ще через день яхта кинула якір у бухті Талькауано.

“Дункан” знову прибув сюди після п’ятимісячної подорожі, під час якої неухильно додержуючись тридцять сьомої паралелі, він обійшов півсвіту. Учасники цієї пам’ятної експедиції, приклад якої навряд чи знайшовся б в історії мореплавства, щойно перетнули Чілі, нампу, Аргентину, Австралію, Атлантичний, Індійський та Тихий океани, відвідали острови Трістан-да-Кунья, Амстердамський архіпелаг, Нову Зеландію та острів Табор. Зусилля не були марні — вони повертались на батьківщину, маючи на борту моряків із затонулої “Британії”.

Ніхто поміж тих хоробрих шотландців, які відгукнулися на Гленарванів поклик, не зрадив узятого на себе зобов’язання, всі вони поверталися живі до своєї старої Шотландії. Ця експедиція нагадувала битву, яку в стародавній історії називали “битва без сліз”.

“Дункан”, зробивши потрібні запаси, поплив уздовж берегів Патагонії, обігнув мис Горн і попрямував просторами Атлантичного океану.

Жодна подорож у світі не минала безтурботніше, ніж ця. Яхта, здавалось, везла замість вантажу саме щастя. На борту не було вже ніяких таємниць, навіть щодо почуттів Джона Манглса й Мері Грант.

А втім, одна таки була. Нез’ясована загадка бентежила Мак-Наббса: чому Паганель повсякчас щільно застібався на всі ґудзики й обмотував шию кашне аж по самісінькі вуха? Майорові дуже кортіло дізнатися про причини такого дивацтва. Та слід сказати, що попри всі натяки й запитання, всі намагання Мак-Наббса, географ не розстебнув жодного ґудзика. Навіть тоді, коли “Дункан” перетинав екватор і смола, якою зашпакльовано палубу, топилась під п’ятдеся-тиградусною спекою.

— Він такий неуважний, що гадає, мабуть, ніби ми в Петербурзі, — сказав майор, позираючи на географа, загорнутого в широченний плащ, наче стояла така холоднеча, коли ртуть замерзає в термометрі.

Нарешті, 9 травня, через п’ятдесят три дні по тому, як вони покинули Талькауано, Джон Манглс побачив вогні маяка на мисі Клір. Яхта увійшла в канал Святого Джордджа, перетнула Ірландське море й 10 травня вже пливла Клайдською затокою. Близько одинадцятої години кинули якір у Думбартоні, а вже о другій годині ночі пасажири “Дункана” увіходили до Малькольм-Касла, і гучне “слава” верховинців вітало їхнє повернення.

Мабуть, так уже судилося, що каштан Грант та двоє його товаришів урятуються, що Джон Манглс одружиться з Мері Грант, а Роберт стане моряком, як Гаррі Грант та Джон Манглс, і разом з ними, за підтримкою Гленарвана, здійснюватиме великі задуми свого батька. Та чи ж назнаменовано Паганелеві померти нежонатим? Видимо, ні.

Учений-географ після своїх героїчних подвигів набув славнозвісності. Його неуважність викликала захват у світських колах Шотландії. Паганеля навперебивки запрошували, і він навіть не встигав відповідати на всі ці люб’язні зазовини.

Саме тоді одна мила тридцятирічна дівчина, ніхто інша як кузинка майора Мак-Наббса, особа дещо неврівноважена, але добра й досі ще вродлива, закохалася в дивака-географа й запропонувала йому свою руку. В руці місс Арабелли був мільйон, але розмов про це уникали.

Паганель не був байдужий до ніжних почуттів міс Арабелли, однак він не наважувався їй освідчитися.

За посередника між цими двома серцями, створеними одне для одного, став майор. Він якось сказав ученому: одруження — то остання неуважність, що її він може собі дозволити.

Паганель страшенно бентежився і — дивна річ! — чомусь ніяк не міг спромогтися на останнє рішуче слово.

— Невже міс Арабелла вам не подобається? — спитав його Мак-Наббс.

— О, майоре, вона чарівна! — вигукнув Паганель. — Навіть надто чарівна! Правду кажучи, вона подобалась би мені ще більше, якби цих чар міс Арабелла мала менше. Я волів би бачити в ній хоч єдину ваду.

— Не турбуйтесь, — мовив майор. — Є в неї вади, і не одна. Навіть найдосконаліша жінка їх має. Ну що ж, Паганелю, надумалися?

— Я не смію, — відповів Паганель.

— Але скажіть, мій вчений друже, чому ви вагаєтесь?

— Я не гідний міс Арабелли, — щоразу відповідав географ.

На тому він і стояв.

Та одного разу непогамовний майор загнав його в тісний кут, і географ нарешті звірив йому свою таємницю, що дуже придалась би поліції, якби їй знадобились будь-коли особисті прикмети вченого.

— Он воно що! — вигукнув майор.