Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

Подорож мала бути тривалою. Ударники запихали у вагонний тамбур дорожні корзини з чорними замочками, що погойдувалися на залізному пруті. Радянська преса метушилася на пероні, вимахуючи лакованими фанерними саквояжами.

Іноземці стежили за носильниками, що переносили їхні товсті шкіряні чемодани, кофри і картонки з кольоровими наклейками туристських бюро і пароплавних компаній.

Пасажири встигли запастися книжкою «Східна Магістраль», на обкладинці якої було намальовано верблюда, що нюхав рейку. Книжку продавали тут же, з багажного візка. Автор книжки журналіст Паламидов вже кілька разів проходив повз візок, ревно поглядаючи на покупців. Його вважали знавцем Магістралі, і він їхав туди вже втретє.

Наближався час від'їзду, але прощальна сцена нічим не нагадувала відхід звичайного пасажирського поїзда. На пероні не було стареньких бабусь, ніхто не висовував з вікна немовлятко, що мало востаннє глянути на свого дідуся. Зрозуміло, не було й дідуся, у вицвілих очах якого завжди відбивається страх перед залізничними протягами. І, ясна річ, ніхто не цілувався. Делегацію робітників-ударників на вокзал привезли профспілчанські діячі, які ще не встигли опрацювати питання про прощальні поцілунки. Московських кореспондентів проводжали редакційні працівники, які в таких випадках намагалися відбутися рукостисканням. Іноземні ж кореспонденти, — їх було понад тридцять чоловік, — їхали на відкриття Магістралі у повному складі, з дружинами і грамофонами, отож проводжати їх було нікому.

Учасники експедиції, відповідно до обставин, розмовляли голосніше, ніж завжди, без потреби хапалися за блокноти і картали тих, котрі проводжали, що вони не їдуть разом з ними у таку цікаву подорож. Особливо репетував журналіст Лавуазьян. Він був молодий душею, але в його кучерях, як місяць у джунглях, світилася лисина.

— Огидно на вас дивитися! — кричав він на тих, що проводжали. — Хіба ви не можете зрозуміти, що таке Східна Магістраль!

Коли б у руках запального Лавуазьяна не було друкарської машинки в царатовому кучерському чохлі, то він, можливо, навіть побив би когось з друзів— стільки було в ньому пристрасті і так він був відданий справі газетної інформації. Йому вже зараз хотілося послати до своєї редакції телеграму-блискавку, але не було про що.

Співробітник профспілчанського органу Ухудшанський, що прибув на вокзал раніше всіх, походжав неквапно вздовж поїзда. Він ніс з собою «Туркестанский край, полное географическое описание нашего отечества, настольная и дорожная книга для русских людей», твір Семенова-Тянь-Шанського, виданий 1903 року. Він спинявся біля груп тих, що від'їжджали, і тих, що проводжали, і з якоюсь сатиричною нотою в голосі казав:

— Виїжджаєте? Ну, ну! Або:

— Залишаєтесь? Ну, ну!

Так він пройшов весь поїзд аж до паровоза, довго, задерши голову, дивився на паровоз і нарешті сказав машиністові:

— Працюєте? Ну, ну!

Аж потім журналіст Ухудшанський зайшов до купе, розгорнув останній номер свого профоргану і заглибився в читання власної статті під назвою: «Поліпшити роботу крамничних комісій» з підзаголовком: «Комісії перебудовуються недостатньо». Стаття являла собою звіт про якесь засідання, отож ставлення автора до описаної ним події можна було визначити одним реченням: «Засідаєте? Ну, ну!» Ухудшанський читав до самого від'їзду.

Один з тих, що проводжали, людина з рожевим плюшевим носом і бархатними бачками на скронях, сказав кілька пророчих слів, які всіх страшенно налякали.

— Я знаю такі поїздки, — заявив він, — сам їздив. Ваше майбутнє мені відоме. Тут вас чоловік сто. їздити ви будете загалом цілий місяць. Двоє з вас відстануть від поїзда на маленькій глухій станції без грошей і документів і наздоженуть вас лише через тиждень, голодні й обірвані. У когось обов'язково украдуть чемодан. Можливо, у Паламидова, або в Лавуазьяна, чи в Навроцького. І потерпілий скиглитиме цілу дорогу і проситиме у сусідів щіточку поголитись. Щіточку він повертатиме непомитою, а мисочку згубить. Один з мандрівників, звичайно, помре, і друзі померлого, замість того щоб їхати на змичку, змушені будуть везти дорогий прах до Москви. Це дуже нудно і огидно — возити прах. Крім того, в дорозі почнуться чвари. Повірте мені! Хто-небудь, хоч би той же Паламидов чи Ухудшанський викине якусь антирадянську вихватку і ви будете довго і нудно його судити, а він з виском і стогонами відмежовуватиметься. Мені все відомо. Ідете ви зараз у капелюхах і кепках, а назад повернетесь у тюбетейках. Найдурніший з вас купить усі атрибути бухарського єврея: бархатну шапку, облямовану шакалом, і товсту ватяну ковдру, зшиту як халат. І, без сумніву, всі ви щовечора співатимете у вагоні «Стеньку Разіна», будете несамовито волати:

«И за борт ее бросает в набежавшую волну». Цього ще замало, співатимуть навіть іноземці: «Вниз по матушке по Волге», «сюр нотр мер Вольга, по нашій матері Волзі».

Лавуазьян розлютився і замахнувся на пророка друкарською машинкою.

— Ви нам заздрите! — сказав він. — Ми не співатимемо.

— Заспіваєте, голубчики. Це неминуче. Мені все відомо.

— Не будемо співати.

— Будете. І якщо ви чесні люди, то негайно ж напишіть мені про це в листівці.

У цю мить почувся стриманий крик. З даху багажного вагона впав фоторепортер Меншов. Він видерся туди, щоб зазняти моменти від'їзду. Кілька секунд Меншов лежав на пероні, тримаючи під головою апарат. Потім він підвівся, занепокоєно перевірив апарат і знову поліз на дах.

— Падаєте? — запитав Ухудшанський, висовуючись з вікна з газетою в руках.

— Хіба це падіння! — зневажливо сказав фоторепортер. — От коли б ви бачили, як я падав із спірального спуску в Парку культури й відпочинку!

— Ну, ну! — зауважив представник профоргану і зник у вікні.

Видершись на дах і припавши на одне коліно, Меншов продовжував роботу. На нього з виразом виняткового задоволення дивився норвезький письменник, що вже розмістив свої речі в купе і вийшов на перон прогулятись. У письменника було світле дитяче волосся і великий варязький ніс. Норвежець був так захоплений фотомолодецтвом Меншова, що відчув потребу поділитися з. кимсь своїми почуттями.