Читати книгу - "Трилогія смерті"

до того, як піти на футбол. Тоді невідь-звідки виринув Лоувелл Шерман, його розпирав кашель, гепав не на жарт. Я узяв у нього автограф і промовив: «Бережіть себе!» Через два дні його не стало.

— Лоувелл Шерман… — старий поглянув на мене із новим полиском в очах. — Допоки ви живі, він також існує.

Клайд Раслер умостився на своєму одному-єдиному кріслі й укотре зміряв мене поглядом.

— Лоувелл Шерман. Якого милого було так довго пертися сюди? Люди ноги відкидали, здіймаючись до цього шпиля. Дядечко Сід дерся сюди раз чи то двічі, а потім послав те все під три чорти і збудував велику проекційну рубку на тисячу ярдів нижче, у справжньому світі, якщо такий є. Ніколи не сходив туди на оглядини. Ну?

Він уловив мої позирки на первозданний прихисток, стіни, які кишіли дюжиною вічно молодих облич.

— Не хочете пробігтися по усіх тих гірських левах та приблудних котах? — він нахилився вперед і тицьнув пальцем. Її звали Карлоттою або Мідж, або ж Даяною. Вона була іспанською кокеткою, «Дівулею»[163] часу Кала Кулвіджа[164] зі спідницею до пупка, римська королева, оживлена молочною купіллю Демілля.[165] Далі була жінка-вамп Айлліша, друкарка Перл, англійська тенісистка — Памела. Сільвія? У неї була мухоловка для нудистів у Шайєнні. Дехто називав її «Твердосердою Ханною, упирем Саванни». Вдягалась як Доллі Медісон,[166] співала «Чай для двох»,[167] а ще виконувала пісню у «Чикаго»,[168] вистрибнувши з великої мушлі, як райська перлина, манія Фло Зіґфільда.[169] Її застрелив власний батько у тринадцять за неприйнятну поведінку як для людини, котра надто швидко подорослішала: Вілла-Кейт. Працювала у східній забігайлівці: Лайла Вонг. Ця ж набрала голосів більше, ніж президент, виборовши перемогу в Коні-айлендському конкурсі краси у двадцять дев’ятому, далеко не простачка, Вілла. Зійшла з нічного потяга у Глендлейлі: Барбара Джоу, і ледь не наступного дня з’явився заголовок «Глорі Філмз»: Анастасія-Еліс Граймз…

Нараз він затих. Я підвів погляд.

— Що привело нас до Реттіґан? — сказав я.

Клайд Раслер заціпенів.

— Ви говорили, що ніхто не піднімався сюди роками. Але ж вона провідувала вас сьогодні, чи не так? Чи можна метнути оком на фотографії? Там, де вона, чи не дозволите?

Старий чоловік зиркнув на свої запорошені руки, тоді неквапливо приставив до обличчя мідну трубку-свисток прямо зі стіни, одне з пристосувань підводного човна, коли подуєш, вчуваєш вереск і крикма наказуєш.

— Лео? Вино! Два долари чайових!

У мідному прорізі прозвучав тонкий голос:

— Ви не п’єте!

— А зараз перехилю, Лео. І хот-догів!

Мідний проріз заскимів та стишив звуки.

Старий вуркнув і втупився у стіну. Спливли нестерпно довгі п’ять хвилин. Поки ми чекали, я розгорнув записник і занотував усі ті імена, що були закарлючками написані на світлинах. Тоді вчув торохтіння кухонної шахти, якою піднімалися хот-доги і вино. Клайд Раслер стояв у сум’ятті, наче геть забув про цей крихітний підіймач. Він нечувано довго мудохався, відкорковуючи вино штопором, що прислав Лео знизу. Була лишень єдина склянка.

— Одна, — перепросив мене. — Спершу ви. Я не побоююся, що підчеплю щось.

— Від мене нічого не наберетеся.

Я вицмулив усе та віддав склянку. Раслер випив і, як я побачив, розслабився.

— Що зараз? — запитав він. — Дайте-но покажу вам нарізки, які зліпив докупи. Чому? Минулого тижня мені зателефонував знизу хтось незнайомий. Той голос телефоном… Якось у Гаррі Кона[170] жила доглядальниця, котра ніколи не казала «так», а тільки «так, так, Гаррі, так»! Говорила, що шукала Робіна Локслі. Робіна Гуда. Дошукувалася Робіна Локслі. Одна актриса взяла собі це ім’я, щоправда, тріумфу вона не зазнала, зірка-одноденка. Примеркала у замку Херста чи то зачахла у його незримій кухні. Однак тепер голос прорізався крізь роки, вкотре запитуючи про Локслі. Він сполохав мене. Я заходився нишпорити по своїх коробках для кіноплівок і натрапив на фільм, знятий із нею у тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятому, коли звукове кіно набирало своєї сили. Погляньте.

Він запхав плівку з фільмом у проектор та увімкнув лампу. На великому екрані з’явилося зображення і заполонило його повністю. Нізвідки визрів цирковий метелик, кружляючи, заграючи своїми легкими крильцями, роняючи невимушений усміх, сміх, відтак побіг, а за ним гналися білі рицарі та чорні зловмисники.

— Упізнаєте її?

— Ні.

— Спробуйте цей.

Він запустив інший фільм. На екрані визрів задимлений берег, увінчаний розкладеним на снігу полум’ям. Російська дворянка протяжно і млосно смалила цигарки, жмакала хустину: хтось помер чи був на викінченню.

— Як цього разу? — з надією запитав Клайд Раслер.

— Ні!

— Спробуйте знову.

Проектор прорізав темряву, відтворюючи події тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Видно, як зірвиголова звивався по дереву, струшуючи фрукти, хихочучи, проте з-під його пластрону проглядалися маленькі, наче яблучка, горбики.

— Хуліганка Томка Сойер. Дівчина. Хто? Чортівня!

Старий заповнив екран дюжиною інших образів, які виринали, починаючи з тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року, і завершувались аж тисяча дев’ятсот п’ятдесят другим, відкриті, закриті, загадкові, ясні як божий день, світлі, темні, несамовиті, повні супокою, чарівні, прості, мов двері, свавільні та невинні.

— Невже нічогісінько не на пам’яті? Боже мій, як я сушив собі голову! Мав же бути якийсь привід тому, що я хоронив ці бісові ролики. Гляньте на мене, а щоб вам добре було! Як гадаєте, скільки мені виповнилося?

— Близько дев’яноста, дев’яносто п’яти?

— Десять тисяч років! Ісусе! То мене тоді знайшли в кошичку, що плинув уздовж Нілу. То я скотився пагорбами вниз зі скрижалями. Я гасив полум’я неопалимої купини. Марк Антоній закликав «Вивільнити собак війни»; я вивільнив їх з лихвою. Чи відомі мені усі ці дива? Буває, я посеред ночі вибиваюся зі сну та стукаю башкою, аби всі ті желейні горошинки зі струсом повернулися на свої місця. Щоразу, коли я от-от отримаю відповідь, як на гріх, крутну головою, і кляті горошинки знову розлітаються вусібіч. Ви певні, що не пригадуєте ні тих роликів, ані облич, які роздивлялися на стінах? Лишенько, оце так загадка нам випала!

— Якраз намірявся сказати те саме. Я підійнявся, бо хтось іще приходив сюди раніше. Може, то був голос того, хто телефонував знизу.

— Чий голос?

— Констанс Реттіґан, — мовив я.

Я дозволив полуді туману спасти з його очей.

— А вона яким боком причетна? — здивувався він.

— Може, саме вона знає про все це. Востаннє, коли ми бачилися, вона стояла у відбитках своїх стоп.

— І ви гадаєте, що вона, ймовірно, знає, кого стосуються усі ці обличчя та що означають усі ті імена? Зачекайте. По інший бік дверей… Якщо мене не зраджує пам’ять,