Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

дівчини. По-друге — про магічну роль горіха, можливо, джерела сили (див. горіх). По-третє — пор. не тільки Ладу як жертовну дівчину, подібну до Марени (див. Лада), а й давньогрецького дракона Ладона.

«Спів основної пісні [про Ящера] часто супроводжується приспівом:

В інших варіантах наявний поховальний мотив: викопування ями й поминки по Ящеру. Гра в ящера широко відома на Україні, в Росії та в Білорусії»[130]. Таким чином, Ящер може і приймати жертву, і сам бути жертвою (порівняйте міркування В. Я. Проппа про еволюцію уявлень від проковтування героя змієм до подолання змія героєм).

У білоруській пісні:

Сядзіць, сядзіць Яшчар,

Гэй, нам, гэй,

На залатым крэслі,

Гэй, нам, гэй,

Гарэшачкі лушчыць…

Купім чамярыцы

Яшчара паіці[131].

В іншій білоруській пісні дівчина співає:

Яшчарочак, мой паночак,

Проша аддаць мой вяночак...[132]

«Гра “Ящер” становить немало труднощів для розшифрування архаїчного ядра, яке, поза сумнівом, склало її основний зміст... Слово ящер, скоріш за все, виникло як одне з узагальнень фантастичних чудовиськ із ознаками гігантських рептилій, тобто гіпотетично може розглядатись як синонім Дракона»[133]. Ящера як чоловіче начало порівнюють із Вогняним Змієм, який у слов’янському фольклорі зваблює дівчат. Підкреслюють, що у грі Ящер «може виступати в ролі “нареченого” всіх присутніх дівчат»[134]. Форму Ящур зіставляють із щур, пращур, указуючи також на табуювання словесного позначення предка і вживання його назви в заклинанні типу рос. чур меня! (Авторитетні дослідники розглядають Чур як ім’я язичницького божества-предка[135], реконструюють праслов’янську[136] форму *Č’urъ і пов’язують його з Родом[137].) «...Очевидно, що обидва ігрові образи — Ящер і Ящур — включаються в широкий пласт міфологічних уявлень східних слов’ян про Змія і Пращура, в системі яких співіснували й сполучались як верховні божества небес (передусім Перун), так і чоловічі божества нижчого рангу, які більше мали відношення до різноманітних водних культів (разом із жіночими) і часто виступали у звірячому або змієподібному вигляді. Зближення (на різних рівнях) образів Змія і Пращура, можливо, свідчить про першого як про одного з тотемних предків слов’ян (поряд із іншими тотемами, з яких більш або менш доказово вимальовуються Вовк, Соловей, Сокіл)»[138].

Традиції культу ящера в Європі досить давні. Так, наприклад, спостерігається певна спадковість зображень ящерів у фіно-угорському мистецтві і в карельських петрогліфах пережиткового неоліту[139]. «Дракон, що ковтає сонце, в Шишкіні, фантастичний хижак на плиті з Чернової VIII, ящери Галицького скарбу й петрогліфів Онезького озера — все це образи давніх міфів»[140].

Можна припустити, що казковий Кощій, котрий тримає в полоні дівчат (і цим дуже нагадує ящера), походить не від тюркського košči «полоняник», як вважають В. В. Іванов і В. М. Топоров[141], і не від слова кістка (кістлявий), як традиційно думають, а є формою слова ящер.

Князь Кий: легенда, походження

Кий. «Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря» («Повість временних літ»). Варто звернути увагу, що ім’я Кия (для якого традиційно приймається слов’янська етимологія — зв’язок зі словом кувати[142]) близьке до архаїчних князівських титулів. Пор. абхазько-абазинське а-хь, а-хьы (як відомо, в абхазькій і абазинській мовах а- — префікс усіх іменників, який позначає неозначену форму — аналог неозначеного артикля), убихське хъьы «князь»[143]. Дуже давня назва князя реконструюється як спільна для празахіднокавказької, прасинотибетської та праєнісейської мов: празахіднокавказьке *khe, прасинотибетське *q(h)owH, праєнісейське *khiji (реконструкції С.А.Старостіна). Така спільність означає, що це слово (на позначення, очевидно, племінного вождя) існувало вже в період синокавказької (палеоєвразійської) прамови, тобто не пізніше рубежу другого і першого десятитисячоліття до н. е.

Порівняйте, з іншого боку, грецький архітектурний термін (який вважається субстратним і пов’язаним із егейською матеріальною культурою[144]) kion «стовп, колона» (з албанським відповідником), який міг контамінувати зі слов’янською назвою кия (найімовірніше пов’язаною з кувати) ще в період взаємодії того індоєвропейського діалекту, який дав праслов’янську мову, з доіндоєвропейським субстратом. На особливу роль стовпів у трипіль­ських хатах звертає увагу Д. Гуменна[145], археологічний матеріал див. у Т. С. Пассек[146]. Стовпи, як відомо з глиняної моделі житла, використовувались у будівництві дотрипільської кереш-крішської культури[147]. Визначну культову роль відігравали колони на Криті.

У малоазійському поселенні VII–VI тис. до н. е. Чатал-Гююк “майже в кожному з храмів... знайдені стовпи, на яких розміщені роги биків; такі стовпи... відомі й набагато пізніше як у Малій Азії, так і на давньому Криті”[148]. Відзначають і шанування сталагмітів із печер від неоліту Греції до мінойського й класичного періодів. Пізніше цей культ частково перетинається з культом стовпів, наближеним до поклоніння світовому дереву[149].

Нарешті, порівняйте і назву малоазійського міста Кіос, від якого утворена назва мешканців кіани — як давно помічено, за тією самою моделлю, що й кияни від назви Києва[150]. (Пор. інтерпретацію В. І. Щербакова при всій її суб’єктивності: «Кий — це місто венедів (венетів) на їхній першій батьківщині, у Малій Азії. Але це ім’я збережене було і на берегах Дніпра, куди прийшла інша хвиля венедів. І там, на Дніпрі, знову було засноване місто з тим самим ім’ям — Київ. Очевидно, ім’я князя Кия, що заснував... це місто на Дніпрі, було дане йому за тим місцем, звідки він родом»[151].) Близька ономастична основа засвідчена і на Криті в ІІ тис. до н. е. — пор. у лінійному письмі В «етнічна назва ki-je-u, яка використовується як власне ім’я в кноському написі»[152].

В уявленнях балканських слов’ян про змієподібне чудовисько ламя (походить від давньогрецької ламії) люди відправляють до нього навантаженого підпаленим вантажем осла, той ковтає його і в муках пробиває гори навколо моря, вода витікає й утворюються котловини й долини[153], що нагадує українські легенди про божественного коваля (тобто Кия) і змія, якому кидають розпечене ковадло, а також про Змієві вали.

Отже, можна припускати, що в імені Кия й міфі про нього маємо синтез праслов’янської назви молота індоєвропейського походження, егейської назви колони (можливо, відображеної й у назві міста Кіос) і давньокавказького (ширше — давньоєвразійського) князівського титулу.

Існує українське вірування про посуху, спричинену сваркою двох змій у пралісі. «Від їхньої люті сохнуть небо і земля. Києм, яким вдасться розборонити цих зміїв, можна зібрати громові хмари й викликати дощ», а також «допомагати в судовій справі»[154].

Порівняйте іще: «Спочатку запорожці звались киями, і не тут жили, а десь у лісах, під Києвом. Киями звались од того, що ходили в походи з кийками. Якийсь, кажуть, князь Амлин, чи що, став набирать їх у своє військо...»[155]

О. М. Трубачов, В. М. Топоров і слідом за ними Ю. В. Павленко припускають іранське походження імені Кия[156]. Існують інші гіпотези (зокрема готська). У будь-якому випадкові є всі підстави погодитися з О. В. Царуком у тому, що вивчення постаті Кия «могло б сприяти встановленню справжньої української (і не тільки її одної) історії»[157].

Римська спадщина

Тетяна Шевченко

Початок римського періоду повів за собою зміни в суспільному та політичному житті північнопричорноморських античних центрів. Це мусило відобразитися на релігії населення, що там проживало. І що більше було змін, коливань та невідомості перед майбутнім — то більше простору для міфотворчості. Перші століття нашої ери були часом релігійних пошуків, вразливості суспільства до впливу нових світоглядних систем, політичних змін.

Римські боги не замінили автоматично грецьких. Населення