Читати книгу - "Гра престолів"

Я все одно хочу скуштувати літнього вина, про яке ви казали.

Чоловік скочив на рівні ноги.

— Цього? Це дорнські помиї. Не варті королівни. У мене є арборське сухе червоне, терпке і неперевершене. Дозвольте подарувати вам діжечку.

Хал Дрого часто бував у вільних містах і там навчився розумітися на добрих винах; Дані знала, що таке благородне вино його потішить.

— Ви робите мені честь, сер,— мило пробурмотіла вона.

— Це ви мені робите честь.

Покопирсавшись у глибинах ятки, він видобув невеличку дубову діжечку. На дереві було випалено тавро — виноградне гроно.

— Це герб Редвинів,— показав на нього купець.— Вироблено для Арбора. Кращого напою не знайти.

— Ми з халом Дрого вип’ємо його разом. Аґо, будь ласка, віднеси це у мій паланкін.

Дотрак підняв діжку, й винар засяяв.

Дані й не помітила, коли встиг повернутися сер Джора, аж тут почула його голос.

— Ні! — на диво різко кинув він.— Аґо, постав діжку.

Аґо поглянув на Дані. Вона невпевнено кивнула.

— Пане Джоро, щось негаразд?

— Мене мучить спрага. Винарю, відкоркуйте діжку.

Купець нахмурився.

— Вино для халесі, а не для таких, як ви, сер.

Сер Джора наблизився до ятки.

— Якщо не відкриєш, я її тобі об голову розтрощу.

У священному місті в нього не було зброї, окрім власних рук, але рук би цілком вистало: великих, міцних, небезпечних, з порослими жорстким темним волоссям кісточками. Якусь мить винар вагався, а тоді, узявши молоточок, вибив з діжки чіп.

— Наливай,— звелів сер Джора. Позаду нього вишикувалися четверо юних вояків з хасу Дані — насупившись, вони спостерігали за дійством своїми темними мигдалевидними очима.

— Це злочин — пити таке багате вино, не давши йому подихати,— мовив винар, не опускаючи молоточка.

Джого потягнувся до скрученого батога в себе на поясі, але Дані зупинила його, легенько торкнувшись руки.

— Робіть, як каже сер Джора,— мовила вона. Навколо вже зібралися зіваки.

Чоловік кинув на неї короткий сердитий погляд.

— Як зволить королівна.

Щоб підняти діжку, йому довелося відкласти молоток. Він наповнив два пробні кухлики завбільшки з наперстки, причому робив це так спритно, що не розхлюпав ані краплини.

Узявши кухлик, сер Джора понюхав його й нахмурився.

— Солодкий запах, правда ж? — мовив винар.— Відчуваєте фруктовий аромат? Це пахощі Арбора. Скуштуйте, мілорде, і тоді скажіть, чи колись вашого язика торкалося вишуканіше, багатше на відтінки вино.

Сер Джора простягнув кухлик йому.

— Ви скуштуйте першим.

— Я? — засміявся чоловік.— Я не вартий вина такого урожаю, мілорде. Та й поганий той винар, який сам п’є власні запаси.

Усмішка його була приязною, однак на чолі Дані помітила піт.

— Ви таки вип’єте,— мовила Дані холодним як лід голосом.— Перехиляйте вино, бо я звелю вас потримати, поки сер Джора вливатиме вам у горлянку всю діжку.

Знизавши плечима, винар потягнувся до кухлика... та натомість ухопив діжку й обіруч пожбурив у Дані. Сер Джора миттю відштовхнув Дані з дороги. Діжка, відбившись від його плеча, розбилася на землі. Спіткнувшись, Дані поточилася.

— Ні! — заверещала вона, розкидаючи руки, щоб не впасти... і в цю мить Дорея вхопила її за руку та смикнула, тож вона гепнулася не на живіт, а на ноги.

Перестрибнувши ятку, винар ринувся поміж Аґо й Рахаро. Кваро потягнувся по арах, якого при боці не виявилося, і білявець, відштовхнувши його з дороги, помчав уздовж ряду. Дані почула виляск батога Джого, а тоді довгий шкіряний язик обкрутився навколо винаревих ніг. Чоловік долілиць повалився на землю.

Уже бігла дюжина охоронців каравану. Серед них був і старший — капітан купецтва Баян Вотирис, мініатюрний норвосець із порепаною шкірою і синіми щетинистими вусами, які стирчали аж до вух. Здавалося, він без жодного слова зрозумів, що сталося.

— Заберіть оцього й чекайте волі хала,— наказав він, указавши на винаря, який лежав на землі. Двоє охоронців поставили його на ноги.— А його крам я дарую вам, королівно,— провадив капітан купецтва.— Як невеличке відшкодування за те, що хтось із моїх людей міг на таке наважитися.

Дорея з Джикі допомогли Дані підвестися на ноги. З розбитої діжки на землю витікало отруєне вино.

— Як ви здогадалися? — з дрожем запитала Дані сера Джору.— Як?!

— А я й не здогадувався, халесі, аж поки той чоловік не відмовився пити, та коли я прочитав листа магістра Іліріо, у мене виникли такі побоювання,— темними очима він окинув незнайомців на базарі.— Ходімо. Ліпше нам тут про це не розмовляти.

Вертаючись додому, Дані мало не плакала. У роті стояв знайомий присмак: присмак страху. Роками вона боялася Вісериса, боялася збудити дракона. А цей страх був навіть гірший. Адже тепер вона боялася не лише за себе, а й за дитину. Мабуть, син відчув її страх, бо неспокійно ворушився в лоні. Дані лагідно погладила округлий живіт, жалкуючи, що не може дотягнутися до сина, торкнутися його та втішити.

— Ти кров од крові дракона, маленький,— прошепотіла вона під гойдання паланкіна, фіранки якого були щільно запнуті.— Ти кров од крові дракона, а дракони не бояться.

Опинившись у порожнистому пагорбі, який став їй домівкою у Ваїс-Дотраку, Дані звеліла всім залишити її — усім, крім сера Джори.

— Скажіть мені,— спитала вона, опускаючись на подушки,— це Узурпатор?

— Так,— витягнув лицар складений пергамент.— Ось лист до Вісериса від магістра Іліріо. За вашу смерть або за смерть вашого брата Роберт Баратеон обіцяє землі й титул лорда.

— За брата? — не так розсміялася, як схлипнула вона.— То він досі не знає? Узурпатор заборгував Дрого титул лорда,— цього разу вона не так схлипнула, як розсміялася. І обхопила себе руками.— І за мене. Тільки за мене?

— За вас і за дитину,— похмуро відказав сер Джора.

— Ні. Мого сина він не отримає.

Вона не плакатиме, вирішила Дані. І не тремтітиме від страху. «Узурпатор збудив дракона»,— сказала вона собі... й очі її метнулися до драконових яєць, які лежали в своєму темному оксамитовому гніздечку. Миготливе світло ліхтаря розписало узорами кам’яну луску, і в повітрі навколо плавали мерехтливі порошинки — жовтувато-зелені, черлені, золоті, наче придворні довкруж короля.

Невже від страху Дані опанувало божевілля? Чи прокинулася приспана в крові дивна мудрість? Дані не знала напевне. Тільки почула власний голос:

— Пане Джоро, запаліть жаровню.

— Халесі? — зачудовано глянув на неї лицар.— Тут і так спекотно. Ви