Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Вона пам’ятає свого тата Івана Карповича, але їй важко одразу пов’язати його з вами. Розумієте?

Я кивнув, хоча не розумів. Я мріяв, як Моніка буде сидіти в мене на коліні і щось розповідати, а я буду дивитися на неї й захлинатися від щастя. Поки що я мусив захлинатися лікером. Хильнув і смаку не відчув. Згадав Одіссея. Коли додому дістався, там же теж пригоди були. Женихи всілякі дружину оточували. І не впізнавали прибульця так само. То не було мені чому дивуватися? Тільки все одно прикро, аж душу дряпало.

— Ви, Іване Карповичу, не журіться. Мине трохи часу, Моніка звикне до вас, і все буде добре. Вона дуже любить свого тата і дуже за ним сумувала. Я теж дуже рада, бо, чесно кажучи, вже встигла і сльозу пустити. Кілька разів ходили чутки, що вбито вас.

— Та бувало, що вже і сам з життям прощався.

— Щастить вам, Іване Карповичу. Вітаю вас із новою родиною. — Єлизавета Павлівна усміхнулася, я вирячився на неї. Вона виглядала чудово. Але мені було не до милування, бо здивувала вона цими своїми словами.

— Це ви про що?

— Ну як же, про вашу кохану, ту чарівну полячку.

— Полячку?

— Ага, полячку, пані Агнешку.

— Звідки ви про неї знаєте? — ошелешено спитав я.

— Ну як же, всі газети писали про це! — Єлизавета Павлівна з усмішкою дивилася на мене.

— Газети? — скривився я.

— Газети. Така ж історія, роман цілий. Сподіваюся, ви її опишете у всіх подробицях і вичавите з читачів море сліз. Досить вам топтатися у стійлі детективної літератури, треба переходити до мелодрам! Мені здається, їх купують іще краще.

— Зачекайте, про що ви говорите?

— Ну як про що? Про події в Єлисаветграді, про те, як юна ніжна білявка закохалося у досвідченого чоловіка з великим серцем, що спочатку боявся нового кохання, стримувався, зберігав кригу, а потім поринув у пристрасть із притаманним йому запалом.

Я закрутив головою. Вона йшла обертом.

— Єлизавето Павлівно, ви що, знущаєтеся? Спочатку Моніка, тепер ви? Для чого це? — спитав я і побачив її подив.

— Тобто — знущаюся? Та про це всі газети написали! Така історія! Найбільші видавництва влаштували справжні перегони, щоб купити на неї права! Але ви раптом зникли. Наскільки я розумію, видавці вже почали підбирати автора, який зміг би написати цю історію за вас. І знаєте, кого обрали?

— Кого?

— Графа Осику-Маєвського! Він сказав, що був вашим літературним секретарем, тому кращої кандидатури годі знайти. Я так розумію, граф уже почав писати про ваш роман із Агнешкою!

— Він же був на війні, його поранили, пліткують, що не зовсім героїчно, демобілізували, і граф вирішив повернутися до літератури. Думаю, ваше повернення з царства мертвих його трохи засмутить, а от дівчина буде задоволена. Та й дитина вже не сирота.

— Дитина? — У мене в голові аж застукало.

— Так, дитина. Пані Агнешка вагітна. Після тієї історії, коли вас закопали в землю разом зі скарбами і там, прямо на золоті стародавніх скіфів, ваша кохана віддалася вам. Це, я вам скажу, була сцена! Хоч кіно знімай! Про кіно не думали, Іване Карповичу? Що з вами? Іване Карповичу!

— Віддалася?

— Іване Карповичу, ви чуєте погано, що весь час перепитуєте?

— Але... — Я закрутив головою, бо мене наче по ній кийком вдарили. — Як віддалася?

— Ну, вона лежала на купі золота, ви зняли її білу сукню, потім старанно пестили. Тут, Іване Карповичу, я аж трохи заздрити почала, бо зі мною ви таким вигадливим не були. Але потім подумала, що це ж справжнє кохання, ще й на порозі смерті, ще й з незайманою, от ви і розійшлися у язикових вправах на квітці кохання.

— Зачекайте! Що це за маячня? — Я аж підхопився, обличчя палало, наче мене на крадіжці спіймали.

— Іване Карповичу, та яка ж маячня, коли всі газети детально про це писали? Зараз же цензури немає, все цікаве залишилося. Ну, звісно, відверту порнографію газети друкувати не можуть, вдавалися до поезії, але ж дорослі люди зрозуміли і про берло кохання, і про печеру пристрасті, і про шорсткого птаха, і про чуттєвого стража, і про криваву росу цноти. У всіх деталях!

Я аж ногами затупотів, заревів, наче звір поранений, бо все це здавалося якоюсь маячнею, дурним сном, із якого я не міг вирватися.

— Іване Карповичу, та що ж це вас наче на вилах підкидає! Сідайте, прошу! І заспокойтеся, сусіди почують ваше ревіння, ще поліцію викличуть!

Я сів, глибоко подихав. Сказав собі, що поки доплив сюди, пройшов і Крим, і Рим, мушу зібратися і розібратися, що тут діється. Єлизавета Павлівна здивовано за мною спостерігала, вичекала, поки я заспокоюся.

— Як ви? — спитала.

— Більш-менш.

— До речі, адвокат до мене приїздив. Вам із ним теж треба зустрітися.

— Адвокат? Чий адвокат? — Я знову