Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Розділ 66. Месник небес

Обминаючи людей, що йшли вулицею, Рада важко дихала. До неї, нарешті, прийшло розуміння того, що сталося. Дівчина трималася з останніх сил, щоби не заплакати.

«Леліла! Ти заплатиш мені за все!» - гнів усе наростав у душі.

Було самогубством виходити зараз за ворота без обладунків, та й пішки надто далеко. І кроку не встигне пройти, уб'ють.

Швидко подивившись на всі боки, вона побачила групу воїнів на конях, біля головних воріт. Альбрехт без запитань слідував за нею. Він уже не звертав увагу на кульгавість.

- Нам потрібні коні! – безцеремонно підійшла до них Рада. – Відчиніть ворота!

-Але вони належать нам! Не можна відчиняти ворота! – запротестували воїни. Якби вони не знали, хто перед ними відповіли б більш у грубій формі.

- Відчиніть ворота! – твердіше сказала Рада; їй було начхати хто перед нею.

- Там іде битва! Виходити небезпечно! – знову почали вони.

- Лікурембо! - закричала дівчина, направивши руку на одного воїна.

- Роверетто! - Альбрехт тепер точно знав, що їм треба пробитися до замку.

Дівчина та хлопець залізли на відбитих коней і в очах їх спалахнув гнів.

- Жваво відчиняйте ворота! Наказ крон-герцога! – крикнув Альбрехт. - Хто не послухається буде страчений за державну зраду!

Альбрехт був готовий скористатися смертельним заклинанням. Але не довелося. Воїни, скрипучи зубами, відчинили ворота. Вони знали, що якщо з цими двома за стіною щось трапиться, їх стратять першими. Звістка про смерть нареченої Мерліна ще не дійшла сюди.

Рада та Альбрехт пустивши коней галопом помчали через пустку, ніби не помічаючи буй. Вони були улюбленцями долі, бо жодна стріла їх не зачепила. На скаку дівчина стріляла закляттями у ворогів, очищаючи їм дорогу. Хлопець допомагав їй, прикриваючи її спину. Про свою ногу він уже давно забув. Якась сила тягла їх туди.

  Бачачи двох незахищених вершників, ворожі воїни намагалися вразити їх.

- Кліпайс! - закричала Рада, поставивши чарівний щит.

- Морталіо! – Альбрехт позбавив життя того, хто намагався замахнутися на Раду мечем.

Не встигли вони подумати, як опинилися поряд із руїнами замку. Рада ще із замкової стіни бачила, що школу обстріляли з гармат. Але опинившись тут, вона зрозуміла, наскільки все погано. Замок був майже зруйнований, навколо лежала чорна, як вугілля, цегла. Адже колись вона була білою.

- Як ви могли зробити таке?! Навіщо?! – Рада знала, що відповіді не буде. - Це ж просто школа!!!

Зстрибнувши з коня, дівчина побігла до головного входу до замку. Від нього залишилося лише пів стіни з вибитими воротами. Альбрехт, поспішаючи, побіг слідом за нею. Рада зупинилася одразу в холі. Вона дивилася, не відриваючись на те, що стало з гарними сходами і сльози застелили їй очі.

Дівчина згадала, як нещодавно вони стояли тут же.

- ТВАРІ! За що? ЗА ЩО?! - закричала вона на весь голос.

Альбрехт не зміг знайти слів, щоб описати те, що він відчув, опинившись у холі. Їм опанував гнів і розпач. Хлопець стояв, стискаючи кулаки. Голос подруги дзвенів у нього у вухах.

- Вони стільки сил витратили на цей замок! А ви… зруйнували їхню мрію! - Альбрехт важко дихав.

Рада вже не стримуючись кричала, проклинай усіх і вся. Опустившись на розбиті сходи, дівчина заплакала.

- Ти поплатишся за це, Морле! Я не пробачу тобі цього! Тобі ніколи не відмитися від крові! – Рада згадала, що саме Леліла смертельно поранила її матір. - ЛЕЛИЛА! Ти де? Втекла! Кинула своїх воїнів! Я ЗНИЩУ ВЕСЬ ВАШ РІД!

Альбрехт повернув голову і побачив, що на руїни хтось прокрався з ворожих. Хлопець важко задихав, йому хотілося прокричати на все горло прокляття. Його подруга та старший брат зараз страждають. Він не міг вибачити сліз рідних людей.

Здригнувшись, Альбрехт відчув, як у свідомість щось вторглося. Очі юнака з темно-зелених стали золотими, такими самими, як і в Ради.

  Гнів усе наростав усередині нього, готовий ось, ось вирватися назовні. Вони не помітили, як довкола них здійнявся вітер. Пролунав гуркіт і тіла молодих чарівників засвітилися. Світло з кожною секундою ставало все яскравішим, що незабаром їхні силуети втопилися в ньому. Вітер підняв пилюку.

Рада з Альбрехтом кричали, мов поранені звірі, але їх самих уже не було. Разом з цим знову щось загуркотіло і крик несподівано змінився на рев. Налякані коні втекли, коли світловий кокон почало заволакувати димом, хоч вогню ніде видно не було.

Коли він почав розсіюватися, всі звернули свій погляд на руїни. Світловий кокон розпався і з диму з’явилося спочатку одне величезне біле крило, за тим таке саме, але тільки чорне. Його рев було чути до замкової стіни.

Чарівники та воїни на стіні міста, і на пустці, не відводячи очей, стежили, як через клуби диму з'являється щось жахливе. Нікому з присутніх не вдасться забути те, що відбувалося цього дня.

Пролунав ще один рев, і два стовпи полум'я кинулися в небо. Величезний дракон, з гострими, як лезо, кігтями та білосніжними шпильками стояв на руїнах замку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍