Читати книгу - "Гра престолів"

поїхав далі з Кетлін і її дядьком, щоб від батькового імені засвідчити пошану сюзерену.

Земля під копитами коней була м’яка й волога. Вони поступово спускалися в низину, проїжджаючи повз димні торф’яні багаття, повз шереги коней, повз навантажені сухими плескачами і яловичою солониною вози. На кам’янистому оголенні порід, яке вивищувалося над рівниною, стояло парусинове шатро лорда. Кетлін упізнала прапор: коричневого лося на темно-помаранчевому тлі.

Трохи далі в тумані вона розрізнила мури й вежі Кейлінського Рову... принаймні те, що від них лишилося. Величезні брили чорного базальту, кожна завбільшки з сільську хату, валялися, мов розкидані дитиною дерев’яні кубики, наполовину загрузлі в м’якому болотистому ґрунті. Оце й усе, що зосталося від муру між вежами, який колись був завбільшки з мури у Вічнозимі. Від дерев’яної фортеці не було і сліду — зотліла за тисячу років, не знайти й колоди, з якої можна здогадатися, де вона колись стояла. Від кріпості перших людей лишилося хіба що три вежі... три замість колишніх двадцятьох, якщо можна вірити казкарям.

Прибрамна вежа на вигляд була досить міцна, з обох боків навіть зосталося кілька футів муру. П’яницька вежа, яка стояла в болоті там, де колись сходилися південний і західний мури, похилилася, як п’яниця, який от-от випорожнить у канаву повне черево вина. Висока струнка Дитяча вежа, де колись, за переказами, діти пралісу молилися своїм безіменним богам, щоб ті послали водяний молот, втратила половину зубців, які раніше її увінчували. Було таке враження, наче якийсь велетенський звір повідкушував зубці нагорі, а тоді виплюнув уламки в болото. Всі три вежі позеленіли від моху. З північного боку Прибрамної вежі між каміння проросло дерево — його сукувате гілля все було увішане, мов гірляндами, білими волокнистими простирадлами марошкіри.

— Боги праведні,— вигукнув сер Бринден, побачивши краєвид попереду.— Й оце Кейлінський Рів?! Та це ж якась...

— ...смертельна пастка,— закінчила за нього Кетлін.— Я знаю, на що це схоже, дядечку. Коли я вперше його побачила, то подумала так само, але Нед запевнив мене, що ця руїна набагато грізніша, ніж на вигляд. З трьох веж, які залишилися, гатку видко на всі боки, а ворогові, якщо він захоче тут пройти, доведеться проходити між ними. Болота тут непролазні, є і сипучі піски, і трясовини, ще й змії кубляться. Щоб напасти на будь-яку з цих веж, війську доведеться продертися крізь чорну драговину, яка сягає пояса, перетнути рів, де водяться ящірколеви, а тоді видертися нагору слизькими від моху стінами, при цьому підставляючись під стріли лучників, які сидять на інших двох вежах,— похмуро всміхнулася вона дядькові.— А коли западає ніч, подейкують, тут з’являються привиди — холодні мстиві духи півночі, спраглі на кров південців.

Сер Бринден гигикнув.

— Тоді не забудь нагадати мені, щоб я тут довго не затримувався. Якщо нічого не плутаю, я й сам південець.

На всіх трьох вежах були підняті штандарти. Попід деривовком з П’яницької вежі звисало променисте сонце Карстарків, з Дитячої вежі — велет Великого Джона в розбитих ланцюгах. А от на Прибрамній вежі майорів тільки прапор Старків. Саме тут облаштувався Роб. Кетлін спрямувала коня туди, і за нею рушили сер Бринден і сер Вендель, повільно ступаючи дошками, покладеними згори на колоди, що ними були загачені чорно-зелені поля багна.

Свого сина Кетлін знайшла в оточенні прапороносців — у залі, де гуляли протяги, а в чорному коминку димилося торф’яне багаття. Він сидів за велетенським кам’яним столом, на якому громадилися карти й папери, й зосереджено розмовляв з Рузом Болтоном і Великим Джоном. Спершу він не зауважив її... на відміну від вовка. Здоровенний сірий звір лежав біля вогню, та коли Кетлін увійшла, підвів голову й зустрівся з нею поглядом золотих очей. Один по одному лорди замовкли, і в наглій тиші Роб звів погляд і побачив Кетлін.

— Мамо? — мовив він хрипко й розчулено.

Кетлін кортіло кинутися до нього, поцілувати в любе чоло, пригорнути й міцно обійняти, захищаючи від усіх кривд... але в присутності лордів вона не наважилася. Зараз він грав чоловічу роль, і вона не руйнуватиме йому цю мить. Отож вона зупинилася біля дальнього кінця базальтової плити, яка тут правила за стільницю. Деривовк звівся на ноги й підбіг до неї. Здавалося, він якийсь завеликий.

— Ти відростив бороду,— мовила Кетлін до Роба, поки Сіровій обнюхував її долоню.

Роб зненацька ніяково потер поросле щетиною підборіддя.

— Так.

На бороді волосся в нього було рудіше, ніж на голові.

— Мені подобається,— сказала Кетлін і лагідно погладила вовка по голові.— Так ти схожий на мого брата Едмура.

Сіровій грайливо куснув її за пальці й почеберяв назад до вогню.

Сер Гелман Толгарт першим наслідував приклад деривовка й перетнув кімнату, щоб висловити пошану: опустившись навколішки, він притисся чолом до руки Кетлін.

— Леді Кетлін,— мовив він,— ви чарівні, як завжди; приємно бачити вас у ці неспокійні часи.

За ним підійшли Гловери — Галбарт і Робет, і Великий Джон Амбер, і — один по одному — всі решта. Останнім підійшов Теон Грейджой.

— Не очікував побачити вас тут, міледі,— зронив він, стаючи навколішки.

— Сама не думала, що опинюся тут,— відказала Кетлін,— поки не зійшла на берег у Білій Гавані й лорд Вайман не повідомив, що Роб скликав прапори. Ви знайомі з його сином — сером Венделем.

Вендель Мандерлі ступив наперед і низько — наскільки дозволяла його товщина — уклонився.

— Із моїм дядьком — сером Бринденом, який покинув службу в моєї сестри, щоб перейти до мене.

— Чорнопструг! — мовив Роб.— Дякую, що приєдналися до нас, сер. Нам потрібні такі мужні вояки. І ви, пане Венделю, я радий, що ви тут. Мамо, сер Родрик теж з вами? Я його не бачу.

— Сер Родрик поїхав з Білої Гавані на північ. Я призначила його каштеляном і звеліла до нашого повернення утримувати Вічнозим. Мейстер Лувін мудрий радник, але він не надто розуміється на воєнній справі.

— Тут вам нема чого боятися, леді Старк,— басовито прогуркотів Великий Джон,— Вічнозим у безпеці. А ми швиденько посадимо Тайвіна Ланістера задом на мечі, перепрошую, а тоді бігом у Червону фортецю визволяти Неда.

— Міледі, дозвольте поставити вам запитання,— тихим голосом мовив Руз Болтон, лорд Страхфорту, та коли він заговорив, позамовкали кремезніші за нього чоловіки.— Подейкують, що ви полонили того карлика — сина лорда Тайвіна. Ви його привезли? Кажу вам, слід скористатися з такого заручника.

— Так,