Читати книгу - "Холодна Гора"

й попросив їх обох аби гукнули наглядача. Вони затарабанили в двері, що виходили в коридор, від якого мене відділяли їхні кімнати, але це не допомогло.

Подальші три години я вже ніяк не міг протриматися й скористався порожньою шухлядою столика.

Ми сиділи до пізньої ночі. Я почувався нещасним. Якщо нас зараз звільнять — трамваї вже не ходять, пішки йти до інституту — понад годину. Отже, я не матиму даху над головою й ні копійки грошей у кишені. Я не знав нової адреси Олени. Руемана, скоріше за все, вже немає. Дружина Лейпунського перелякається й не дасть мені притулку. Я почувався дуже нещасним. Але мої переживання виявилися марними.

Рано вранці за мною прийшли. Мене перевели до сусідньої кімнати й ретельно обшукали. Потім я мав викласти всі мої анкетні дані від батьків та батьків моїх батьків включно. Потім протягом двох годин розшукували мою сумку, яку так і не змогли знайти й пообіцяли, що надішлють її слідом за мною. «Куди надішлете, — запитав я, — куди мене висилаєте?» Мені не відповіли, але завдяки цій дрібниці я зрозумів, що ніхто не збирається мене звільняти. Я навіть не відчув розчарування. Потім дійшов висновку, що я вже почав боятися свободи.

Нарешті солдат рушив зі мною в дорогу. Машина підвезла нас до порожньої залізничної станції. Там я сів у потяг. Ми були самі в купе. Було хмарно, і я не міг визначити напряму по зорях. Наша подорож тривала близько дванадцяти годин і, оскільки поїздка до Москви тривала сімнадцять годин швидким потягом, я здогадався, що велике місто, куди ми в’їхали, було Києвом.

На нас уже чекала автомашина, ми швидко поїхали, я знов опинився у в’язниці. Кілька годин довелося зачекати. В камері, до якої потрапив, стояли ліжка з чистими білими простирадлами. В’язні попрокидалися, коли я ввійшов. Я запитав, де я є.

— У Києві. У внутрішній в’язниці НКВС.

Київ

Загальні камери на Холодній Горі були брудними норами. В’язні лежали скупченими на голій бетонній підлозі. Коли хтось хотів дістатися до параші чи до дверей, мусив топтатися по людських тілах як по дровах. Повітря було зловонним від дихання та випарів людських тіл. Тільки лічені одиниці з в’язнів могли собі дозволити прання білизни. Інші ж, якщо вони взагалі мали білизну, сиділи в чорних, як і їхній одяг, сорочках.

Але на Холодній Горі життя вирувало. Режим був м’яким. «Брехайлівка» нейтралізовувала всі засоби ізоляції. Безперервний наплив нових в’язнів пов’язував нас із зовнішнім світом і з будь-якими змінами в сценарії слідства. Великі камери вміщували від 200 до 300 в’язнів. Був то цілий світ, і до того ж дуже цікавий. Щодня прибували нові, щодня хтось повертався з «брехайлівки» й приносив звістки, які ми тут же починали обговорювати. Ми жили вкупі з видатними людьми. Слухали лекції й самі їх читали.

Внутрішня ж в’язниця була склепом як у Харкові, так і в Києві.

Камери в ній були чистими й не перенаселеними. Кожен в’язень мав своє ліжко, матрац і білизну, яка мінялася раз на місяць. Але режим був нестерпним.

Не було чути жодного слова. Наглядачі говорили пошепки й примушували в’язнів також говорити пошепки. Кожні кілька хвилин наглядачі зазирали в камеру через прозурку. Тюремний режим скрупульозно дотримувався і в’язні знаходилися під ненастанним наглядом.

Протягом семи годин, починаючи з 11 вечора й до 7 ранку, вільно було лежати на ліжку. Вдень можна було лише сидіти, не спираючись спиною. Докучала бездіяльність. Ні олівця, ні шахів, ні доміно, ні книжки, ні лекцій.

У всіх великих містах Радянського Союзу існують малі внутрішні в’язниці при центральному будинку ДПУ і в’язниці масові — такі, як Холодна Гора — на околиці міста. У внутрішній в’язниці Харкова сиділо кількасот людей, на Холодній Горі ж — десь близько дванадцяти тисяч. Так само було і в Києві. Всі внутрішні в’язниці мають один і той же режим суворої ізоляції. В Києві мені довелося побувати лише у внутрішній в’язниці.

У ніч прибуття мені довелося двічі міняти камеру. Врешті я опинився в камері з 6 ліжками, з яких 3 були зайняті. Я відрекомендувався товаришам.

Найцікавішім із трійки був Богуцький.

Це був генерал Червоної армії, герой громадянської війни, керівник Київського повстання. Його дружина й діти потрапили до рук білих. Дружину скалічили, а синові викололи очі. Врешті захопили і його самого, поставили до стіни й дали поспішний залп, оскільки червоні йшли по п’ятах, і залишили помирати. Богуцький при тій поспішній екзекуції отримав 16 куль і лише дивом залишився живим. Коли видужав, знов очолив військовий підрозділ Червоної армії. Після однієї з атак залишився без правої руки. Вигляд скаліченої дружини й сліпого сина були нескінченим джерелом страждань для цього чоловіка, який уже не міг мати дітей. Незадовго до його арешту відомий російський офтальмолог запропонував нову методику повернення зору сліпим. Очі живих або щойно померлих могли бути за певних умов пересаджені сліпим, після чого вони знов виконували свої функції. Богуцький погодився, хотів запропонувати одне око своєму сліпому синові. Але до операції не дійшло, бо генерала було арештовано.

Його звинуватили в терорі. За завданням контрреволюційної троцькістської організації він начебто хотів убити з револьвера свого найближчого керівника маршала Ворошилова. Опріч того, був шпигуном та диверсантом. Буцімто він та інші офіцери-змовники намірялися напасти на Кремль і заарештувати весь уряд СРСР. Але вершиною звинувачення був замах на Ворошилова. Богуцький заперечував. Йому влаштували очну ставку з найближчим приятелем.

Той звинуватив і себе, і Богуцького, але Богуцький не дав себе залякати. Він закричав до свого товариша по громадянській війні:

— Коли тебе катували білі — ти тримався