Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

тут, на Русі. I мусив би ти знати, государю, що будь-які пани — чи то старшина козацтва нашого, чи то твої бояри — люди здебільша невірні: возлюбивши владування над людьми, забувши присягання перед царем і богом, живуть вони задля власного черева й гузна, так, так, достеменно! Твої ж воєводи зараз іще й не забрали влади на Вкраїні на всю силу, а пани-однокрилівці, магнати, багатії, вся українська й польська шляхта — простих людей лякають і лякають: тільки-но цар і Москва вберуть вас у шори, то не можна ж буде, мовляв, ані козакам, ані міщанам, ані гречкосіям у чоботях і суконних жупанах ходити, в Сибір усіх позаганяють, холопами твоїми зроблять, царю! А твої ж бояри задля такої, брехні багато приводів уже дали своїми здирствами та хамством! Так, так…

— А ваші дурні й вірять!

— Хто й не повірив-таки. А хто вже й до однокрилівців скоренько перейшов, злякавшись, у кормигу до панів та дуків скочив, що знову всім там заливають сала попід шкуру. Але ж сiрома, чернь, поспільство України, всі тільки й чекають: хутчіш настав би край нашим панам, пресвітлий царю! Ось як… Прості й щирі люди вірять тобі… Москві… Росії! I ти подбай, щоб твої воєводи й бояри… — і Омелько Глек, співак, що вразив своїм талантом царя в саме серце, скориставшися з нагоди щасливої, зопалу став викладати, що думав…

…Про бундючних бояр і про стряпчих хапуг, котрі руки гріли на біді «царелюбивого російського народу», якого став боятись государ.

Про утиски і здирства, які чиняться йменням царя.

Про гірке життя простолюду російського: холодний та голодний — цареві не слуга.

Про все, що він здрів у Москві й по дорозі до неї…

…Там, дома, в Мирославі, по всій Україні жахтіли пожари, що могли б і не жерти добра, коли б московський цар не був такий благий до підступних недругів, що лижуть йому руки, коли б він менше довіряв своїм ближнім, котрі облудно запевняли самодержця, буцімто Русь не знає горя, бо ж государ, далекий від людей, бува, бач, далеко й від правди…

…Там, на Вкраїні, скрізь юшіла кров, і очі сіроми линяли від сліз. Але й тут, круг Москви, знала голота, почім ківш лиха, і зіниці Росії зблякали так само, як і очі Вкраїни, і кров москалів точили прещедро не тільки чужі, а й свої ж, росіяни, ті, хто вигоду ставив над совістю, хто капшука набивав собі потом і кров'ю голоти, хто зараз не хотів Омеляна пускати з листом перед світлі очі царя…

Поклавши перед царем на аналої досить таки пожмаканий сувоїк мирославського письма, Омелечко, думкою собі на допомогу того мудрого гуцула закликаючи, тихо й покірливо заговорив:

— Великий государю! За гірке слово ти повелиш мене скарать на горло… це я знаю. Знаю й те, що над цілою Руссю — вас тільки двоє: бог і ти! Але ж я вірю: господь не попустить, щоб це послання, кров'ю нашою писане, лишилося лежати ось тут, бо в нім ще тісніше сплелися доля України з долею Москви. Ти візьмеш листа мирославців не тільки до рук, а й близенько до монаршого серця, яке, ти казав, є в господній руці… — і Омелян упав до ніг, бо таку вже він службу справляв перед царем, службу посла народу.

Підвівшися, з тихою гідністю мовив:

— Ну, а тепер… карай!

Та, причмелений зливою правди, вінценосець йому не відповів, не мігши здобутись на слово.

Не ворухнувся навіть.

Аж очі заплющив.

Тільки й того, що захрускав суглобами пальців та застукав об камінну підлогу гострим носком цяцькованого самоцвітами сап'янця.

Ніхто ж, ніхто й ніколи не сказав його величності ні слова об тім, як живеться російській сіромі, бо на Москві, як і в цілому світі, за голу правду необачні накладали головами: від тієї пори, коли, доконуючи волю навіженого патріарха, повиганяв государ із кремлівських палат — придворних дурнів, скоморохів, блазнів, котрі тільки й могли безкарно правдувати в очі цареві, ніхто в Кремлі потому не важився й рота роззявити, і рештки вільного ума (разом із тими блазнями) були виволані з палацу, бо ж сама собою прикра правда без премудрих дурнів, котрі нічого в світі не боялися, ні в яких палатах зроду-звіку не жила.

Аж тут зненацька вона вдерлась, нещербата правда, до повелителя всія Русі та й бризнула в пресвітлі очі, на мить осліпила, і дужа хвиля гніву вже ошпарила самодержця, але ніхто не зміг би тоді збагнути, які протирічиві почуття згасили той гнів, тую хвилю, що замалим не змила в Стікс чи в Лету цього одчайдушного молодика, і государ, немовби зачарований його душевною красою, вражений сміливістю, государ стояв і стояв, раптовою посмішкою відповідаючи якимось власним мислям, на мирославського листа поглядаючи, і пухлява рука вже простягалась — чи до послання України, а чи до срібного набата, не вельми й дзвінкого калатайла, як оте, що носять на шиї корови, до набата, на звук якого сюди вдерлись би миттю ринди, бояри, дворяни й попи, щоб схопити цього солодкогласного хохла — чи за якісь там «укоризны», государеві завдані, чи, може, за будь-які «наветы оболгания», чи просто за найменшу непоштивість до великого царя, щоб мерщій скарати зухвальця, як тоді й карано всіх «ослушников, волков стада государева, царскому добру досадителей».

31

Арінушка боялась ворухнутись.

Не дихала.

Тремтіла за тим же аналоєм, десь біля порога.

Бояри, стольники, думні дяки та всякі інші царедворці — не раз і не два зазирали з-за важких дверей, але цар їм дражливо кивав, щоб не вступали.

Потім, явно вже заморочений, кинув козакові:

— Розбазікався!

Аж потому спитав зачудовано:

— I не боїшся нас нітрішки?

— Боюсь, — простодушно признався парубок.

— То-то ж! — зрадувався государ, щиро втішений, бо цей чубатий гордій признався-таки, нарешті, в звичайній людській недолужності, і від цього став аж наче миліший государеві, який мав, зрештою, не хиже серце, що просило часом не поклонів, не пишності, не диму кадильного, а й пахощів бруньки тополиної жадало, а й пісні жайворона в високості, а й тихої розмови людської з другом щирим, і государ, чимось на ту хвилину вельми збентежений солодко й млосно, для цілунку простяг Омелькові пухкеньку білу руку, що, цілком природно, означало найвищу милость, миттю схопив листа мирославців, почав читати, а потім, коли щось дуже тьохнуло в серці, швиденько зняв з аналоя срібний набат, затряс ним, важким і стугонливим, а коли в двері прожогом шурхонули стрільці, великий государ