Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

- Капітане Гардінер, я не зроблю цього. Я й так уже стільки часу з вами згаяв. Прощавайте, прощавайте. Хай над вами бог змилується. Може, я сам собі цього не пробачу, але я мушу пливти далі. Містере Старбак, гляньте на нактоузний годинник, і щоб через три хвилини на судні не було нікого чужого. Потім наставте вітрила на попередній курс, і рушаймо.

Він рвучко відвернувся і, не дивлячись ні на кого, спустився до своєї каюти, зоставивши капітанаі «Рахілі» приголомшеного такою різкою й категоричною відмовою на його палке благання. Прокинувшися зі свого остовпіння, Гардінер мовчки рушив до борту, скоріше впав, ніж спустився в свій човен, і вернувся до себе на судно.

Незабаром обидва кораблі розійшлися в різні боки; але ще довго з «Пеквода» видно було «Рахіль», що сновигала туди й сюди, видивляючись кожної темної цяточки на поверхні моря, хай навіть якої маленької. Реї на ній повертали то праворуч, то ліворуч: вона переходила з галса на галс, то зариваючись у круту хвилю, то підіймаючись на гребінь; і весь час її щогли та реї були обліплені матросами, наче три високі вишні, по яких лазять хлопчаки, обриваючи на гіллі ягоди.

Але з того, як вона пливла своїм скорботним шляхом, раз по раз зупиняючись і завертаючи, добре видно було, що це судно, яке плакало водяними бризками, не знаходило втіхи. То була Рахіль, що плаче за своїми дітьми, бо нема їх… 159

 

129
У КАЮТІ

 

 

(Ахав збирається вийти на палубу; Піп хапає його за руку, щоб вийти з ним).

 

 

- Хлопче, хлопче, я кажу тобі: не йди за мною зараз. Надходить година, коли Ахав не відштовхне тебе, але й не хотітиме, щоб ти був коло нього. Бо я відчуваю: в тобі, сердего, є щось занадто цілюще для моєї недуги. Подібне лікується подібним; а в цьому полюванні моя хвороба дорожча мені від будь-якого здоров’я. Побудь тут, унизу, тут тобі годитимуть, ніби ти капітан. Так, хлопче, ти сидітимеш тут, у моєму пригвинченому стільці; ти мусиш бути ще одним гвинтом у ньому.

- Ні, ні, ні, сер! Ваше тіло скалічене! Візьміть мене, бідолаху, замість своєї другої ноги. Ось наступіть на мене, сер! Я більш нічого не прошу, аби тільки бути вашою рукою чи ногою.

- О! Нехай на світі є мільйони негідників, та це утверджує в мені віру в людську відданість. І оце - чорношкірий! І оце - божевільний! Але, мабуть, і справді подібне лікується подібним: він знову стає такий розважний…

- Мені сказали, сер, що Стаб якось покинув бідного маленького Піпа, чиї кістки тепер лежать на дні білі як сніг, хоч шкіра в нього чорна була. Але я ніколи не покину вас, сер, як Стаб покинув його. Я мушу йти з вами.

- Якщо ти й далі так зі мною говоритимеш, мій намір перевернеться у мене в душі догори кілем. Я тобі кажу - не йди. Не можна!

- Ой добрий мій пане, пане, пане!

- Якщо ти так плакатимеш, я вб'ю тебе! Остережися, бо Ахав теж божевільний. Прислухайся, і ти часто чутимеш, як моя кістяна нога стукає по палубі, й знатимеш, що я там. А зараз я покину тебе. Дай руку! Ось вона… Ти вірний мені, хлопче, як обвід кола вірний його центрові. Отак: хай бог благословить тебе навіки, а коли дійде до останнього, хай бог спасе тебе навіки. (Ахав виходить; Піп ступає один крок уперед).

- Ось тут він щойно стояв… А тепер тут стою я. Але я сам. Якби хоч бідний Піп тут був, мені б легше було терпіти, але ж він пропав навіки. Піпе! Піпе! Бім-бам, бім-бам! Хто бачив Піпа? Він десь тут, нагорі! Ану, гляньмо за двері. Що? Ні замка, ні засува, ні защіпки, а не відчиниш. Це, мабуть, якісь чари; адже він сказав мені, щоб я зостався тут. Так, він сказав, що оцей пригвинчений стілець - мій. Ну, то я й сяду тут, навпроти стояка, точно посеред корабля, і весь його кіль та щогли будуть переді мною. Наші старі моряки розказують, ніби великі адмірали на своїх великих чорних кораблях часом сідають за стіл та й ну командувати цілими рядами капітанів та лейтенантів. Хе! Що це? Еполети! Еполети! Еполети входять цілою юрбою! Передавайте карафки по колу; радий бачити вас. Наливайте, месье! Як дивно почуває себе чорний хлопець, приймаючи білих гостей із золотими позументами на мундирах! Месьє, ви бачили такого собі Піпа? Маленького негра, п'ять футів на зріст, ниций, боягузливий вигляд? Він колись вистрибнув з вельбота. Ви його не бачили? Ні! Ну, гаразд, наливайте собі ще, капітани, і випиймо за ганьбу всім боягузам. Я не називаю імен. Просто ганьба їм! Покладіть одну ногу на стіл. Ганьба всім боягузам! Тихо! Там, нагорі, я чую стук кістки… О пане, пане!.. Тяжко мені, коли ви ходите наді мною. Але я зостануся тут, хоч би ця корма налетіла на скелі і вони проломили її, а в гості до мене прийшли мушлі.

 

130
КАПЕЛЮХ

 

 

І тепер, коли, опинившись у призначений час на призначеному місці після такого тривалого і далекого плавання, Ахав, що обшукав усі інші промислові угіддя, наче загнав свого ворога в океанську загороду, щоб напевне вбити його тут; тепер, коли він опинився майже точно на тій самій довготі й широті, де йому завдано такої незгойної рани; тепер, коли «Пекводові» зустрівся корабель, із якого тільки напередодні справді бачили Білого Кита; тепер, коли всі послідовні зустрічі його з цілою низкою суден яскраво виявили ту демонічну байдужість, із якою Білий Кит нищить китобоїв, чи то вони завинили перед ним, чи ні,- тепер у очах старого капітана проблискувало щось таке, що слабким душам дуже важко було витерпіти. Як Полярна зірка, що ніколи не заходить за обрій, а всю довгу, як життя, шестимісячну полярну ніч не відводить від вас свого пронизливого, невідхильного, прямого погляду, так і Ахавова мета тепер нерухомо променіла над безперервною ніччю в душах похмурої команди. Вона гнітила всіх на кораблі так, що всі їхні передчуття, сумніви, побоювання й страхи були раді сховатися в глибині їхніх душ і