Читати книгу - "Трилогія смерті"

стараєшся відростити вуса.

Він рушив далі й знову доторкнувся до скла, затим глянув незрячими очима на давні залишки помади на своїх пальцях.

— Невже усе це стосується Констанс?

— То лише здогад.

— Сміливості тобі не позичати; відомо те не за чутками, мені читали ту нісенітницю, яку ти пишеш.

— Моя мама якось сказала, що здорове черево краще, ніж двійко мізків.

— Більшість народу надто уже надіється на свої мізки, тоді як варто дочутися до того, що таїться у підребер’ї. Ганг-ганглій?[181] Моя мама ніколи не називала це в такий спосіб. Домашній павук, хіба що так говорила. Як тільки вона надибувала якогось непутьового політика, завжди відчувала щось вище живота. Коли ж павук шарпався, так: на її обличчі промальовувався усміх. Одначе тільки-но павук скручувавсь у м’ячик, вона заплющувала очі: ні. Як і ти.

Моя мама читала те, що ти нашкрябав. Казала, що ти не пишеш виснажливі історії (маючи на увазі маркітні оповідки) сірою речовиною. Ти смикаєш лапки павука під своїми ребрами. Моя мама твердила, що той хлопець ніколи у світі не керуватиме, його ніколи не затруять люди, він знає, яким чином те трійло видобути зсередини, як роздражнити згорнутого в клубочок павука так, аби той подався далі, — казала: «Він не гульбанитиме ночами, розтрачуючи намарне життя, підтоптавши себе замолоду. З нього вийшов би чудовий лікар, який знає, що саме відрізати, аби позбутися болю, і вишпурити це все геть».

— Невже це все слова твоєї мами? — я запаленівся.

— Жінка, в якої було двадцять дітлахів, поховала шестеро з них, решту ж виплекала. Один — нікудишній чоловік, один — добряга. Вона мала преславні переконання про те, на якому боці лежати в ліжку, аби розплутати і висвободити кишки.

— Як мені кортить побачитися з нею…

— Вона й досі тут, — Генрі притулив долоню до грудей.

Генрі нипав на незримі дзеркала, а тоді вийняв зі своїх кишень чорні окуляри, протер їх і натягнув на себе.

— Так суттєво краще. Реттіґан, ці імена, вона геть обезглузділа? А якщо начистоту, то хоч коли-небуь була при тямі?

— У відкритому морі. Було чутно, як вона плавала з тюленями, дзявкотіла — вільна душа.

— Можливо, їй краще було б зостатися там…

— Герман Мелвілл, — пробубнів я.

— Повториш іще раз?

— Я подужав «Мобі Діка» не за рік і не за два. Мелвіллу варто було залишатися на морі разом з Джеком, своїм люблячим другом. Суша? Коли він жив там, душа його краялась, а серце розривалося навпіл. На березі він старів тридцять років на митному складі, напівмертвий.

— Нікчемний сучий син, — прошепотів Генрі.

— Нікчемний сучий син, — тихцем відлунював я.

— Як щодо Реттіґан? Ти гадаєш, їй варто зоставатись у відкритому морі, а не в пишному пляжному будинкові?

Він був великий, осяйний, білий і чарівний, але схожий на склеп, повний примар, як у цих кінострічках, що на горі; сорок футів заввишки, п’ятдесят років завширшки, мов ті дзеркала тут, і одна жінка, котра з незнаних причин ненавидить їх.

— Нікчемний сучий син, — промимрив Генрі.

— Нікчемна сука, — відповів я.

Розділ тридцять другий

— Ну ж бо огляньмо усе ретельніше, — мовив Генрі. — Увімкни світло, і я не потребуватиму ціпка.

— А ти відчуваєш, коли світло горить, а коли ні?

— Благувате дитинча. Прочитай мені імена!

Я вхопив його за руку, ми рухалися уздовж дзеркал, я читав імена.

— Дати нижче імен, — тоном командувача заговорив Генрі. — Зараз вони стали ближчими.

— Тисяча дев’ятсот тридцять п’ятий. Тисяча дев’ятсот тридцять сьомий. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятий. Тисяча дев’ятсот п’ятдесятий. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятий. Дати й імена, імена, імена, усі різноманітні.

— Якось надто багато, — мовив Генрі. — Ми усі минули?

— Ще одне останнє дзеркало з датою. Тридцять перше жовтня. Торік.

— Як так виходить, що усі твої трафунки припадають на Геловін?

— Доля і передбачливість поблажливі до таких легкодухів, як я.

— Ти назвав дату, але… — Генрі приклався до студеного скла. — Нема імен?

— Жодного.

— Вона замислила повернутись і додати ім’я? Затіяла виринути так, аби шум від неї хіба що собаки вчули, коли тут буде потемки. Вона…

— Тримай язика на зашморзі, Генрі, — я в сто очей дивився на дзеркала, у підвальний морок, де сновигали тіні-примари.

— Синку, — Генрі обхопив мою руку, — ворушися далі, поганцю.

— Ще дещо залишилося наостанок, — я зробив дюжину кроків і спинився.

— Не розповідай, — Генрі заковтнув повітря, — ти тільки-но зійшов з підлоги.

Я глянув униз на круглий люк. Теміні, що вростала углибину, не було кінця-краю.

— На звук — ніби порожнеча, — Генрі вдихнув, — дощовий стік із чистою водою!

— По задній бік театру, так.

— Прокляття!

Зненацька знизу ринув потік води, свіжий приплив, що віддавав запахом зеленастих пагорбів і холоднавого повітря.

Дощило кілька годин тому. Достатньо години, аби вода хлинула сюди. Більшу частину року водостік залишається сухим. А зараз натекло десь фут завглибшки, далі все впадає в океан.

Я схилився, щоби промацати отвір зсередини. Щаблі.

— Ти ж не спускатимешся? — запитав Генрі.

— Це темний, прохолодний і довгий шлях до водойми: якщо будеш необачним, підеш на дно.

Генрі пирскнув.

— Ти вважаєш, вона дісталася сюди саме цим шляхом, аби перевірити імена?

— А чи прошмигнула через театр і зійшла сюди?

— Ей! Води он побільшало!

Порив доволі холодного вітру потягнув із отвору.

— Ісусе Христе! — скрикнув я.

— Що?

Я понурив очі.

— Я щось побачив!

— Може й ти не розгледів, а мені вдалося! — пучок світла дугами несамовито закрутився дзеркальною кімнатою, а Генрі того моменту взяв мене за лікоть та відтягнув від отвору.

— Ми рухаємося правильним шляхом?

— Ісусе! — спохопився я. — Сподіваюся на це!

Розділ тридцять третій

Таксі спинилося на узбіччі позаду здоровецької білої арабської фортеці Реттіґан.

— Боженько! — скрикнув Генрі й докинув: — Лічильник нацикав зайвого. Відтепер кермуватиму я.

Крамлі не було побіля дверей, що виходили на побережжя: стояв далі поруч із басейном, з півдюжиною келихів, наповнених до краю мартіні, у двох із них уже проглядалося дно. Він завзято метнув оком на них і силкувався виправдовуватися:

— Я отеперчки готовий до твоїх пришелепкуватих вибриків. Уже маю амуніцію. Привіт, Генрі. Генрі, ти поки не каєшся, що рвонув з Нью-Орлеана заради цієї скриньки Пандори?

— Одне з цих пійл відгонить горілкою, чи не так? Воно і в мене невдоволення як рукою зніме.

Я простягнув келих Генрі та притьмом прихопив один собі, Крамлі ж похнюпився через моє німуваня.

— Що ж, ділися, — не втримався він.

Я розповів йому про Граумана і гардеробні з дзеркалами, що затесались у підвалі.

— Плюс, — вів