Читати книгу - "Холодна Гора"

витерпіли, є дрібницею в порівнянні з тим, що мали витерпіти в Москві ці мученики до того, як капітулювати.

— Але в судовій залі, на публічній розправі вони ж мали можливість викрити все перед цілим світом. Там їх уже не били. Там вони сиділи перед закордонними журналістами та дипломатами.

— У судовій залі їх би не били, але пізніше в підвалах ДПУ їм би попереламували кістки. Згадай Крестинського, який відмовився від своїх зізнань на процесі Бухаріна. І що з того? Виник скандал на весь світ? Ніхто ні гу-гу. Вишинський звелів перервати засідання, аби НКВС мало змогу його за ніч обробити. Можеш собі уявити, що то була за обробка. В усякому разі вона дала ефект. Крестинський потім повернувся до зали й засвідчив, що його відмова була контрреволюційним маневром, аби здескредитувати суд і слідство. Чого тобі ще треба?

Через тиждень нас обох повезли до в’язничного дантиста. Наглядач замкнув нас у малому приміщенні, де ми прочекали понад годину. Там Богуцький мені розповів:

— Знаєш, що розповідав Леплевський? 16-ти звинувачуваним у першому процесі — Зінов’єву, Камєнєву та іншим — Сталін особисто пообіцяв життя, якщо визнають свою провину. Аби вони повірили тій обіцянці, за тиждень перед процесом було змінено закон стосовно тероризму!

Після вбивства Кірова було видано спеціальний закон проти терористів: безумовна смертна кара без права помилування. Перед процесом Зінов’єва було впроваджено статтю закону про помилування. Розпорядження, що було опубліковане в «Правді», слідчі показали всім 16 ув’язненим, аби вони повірили в можливість свого помилування.

— Добре, я можу погодитися, що перших 16 можна було обдурити. Але ж друга група — П’ятаков, Муралов та інші, черга яких надійшла через 6 місяців, — добре знала про це, що перші 16 були розстріляні. Тож як вони могли вірити обіцянкам?

— Я сидів в одній камері з 8 офіцерами й 16 гебістами. Був старостою. Один із чекістів був із Москви. Він розповідав, як це було.

Каменєв і Зінов’єв були скарані на смерть 24 серпня 1936 року. Наступного дня в «Правді» з’явилося повідомлення про виконання вироку. Але насправді ще п’ять днів вони лишалися живими, й тому була причина. Звинувачувані в другому процесі, окрім П’ятакова та Радека, на той час уже були заарештовані. Спочатку їм було показано повідомлення в газеті «Правда» про страту 16 чоловік, а потім їм показали самих цих людей, які буцімто були вже страчені. Всі вони були при доброму здоров’ї й раділи життю. «Розстріляні» розповіли тим, хто мав стати перед судом, що мусили зректися своїх прізвищ, замість яких отримали номери. Потім їх помістили в ізолятор і під загрозою смертної кари заборонили називати кому-небудь свої справжні прізвища. Їм пообіцяти надати можливість користуватися великою бібліотекою, де вони зможуть займатися науковою працею.

Сталін хотів абсолютного підпорядкування країни своїй волі. Вони не мали іншого виходу, як тільки погодитися. Через п’ять днів ці 16 були таємно розстріляні. Вони вмирали, проклинаючи Сталіна.

Але наступна група про це вже нічого не знала. Коли потім було заарештовано П’ятакова та Радека, чекісти без труднощів переконали їх у тому, що вироки були винесені не «насправжки» й не були виконані.

Усе це мене не переконало. Розстріляні були великими фахівцями конспірації, підпілля, героями революції та кривавої громадянської війни. Не раз ішли на смерть та заслання. Адже Сталін послав на смерть цілу ленінську гвардію. Повинні ж були серед них знайтися люди, які б віддали перевагу смерті перед знеславленням.

Я сказав про це Богуцькому. Він відповів з гіркотою:

— Алексе, друже, ти тепер не маєш дружини і в тебе немає дітей.

Ці мученики могли десять разів піти на смерть, але не на тортури.

Після судового засідання вони опинялися в підвалах ДПУ. Кожен розумів, що його чекає в разі відмови від зізнань. Дружини й діти цих людей уже чекали в катівнях ДПУ. Якщо серед звинувачуваних багато хто міг сам піти на муки, то жоден не міг бачити катування своєї дружини. Я публічно зізнався б не лише в змові з Гітлером, але з самим дияволом, коли б вони наклали лапи на мою дружину.

— Гаразд, але як Сталін не побоявся того, що хтось на суді все ж таки викриє брехню?

— Кожен міг говорити тільки від свого імені, а не від імені всіх.

Крестинський міг говорити лише про свою особисту участь у змові, але не про вину Бухаріна чи Ягоди, якщо вони самі визнали свою вину. Всі звинувачені в процесі слідства були повністю ізольовані один від одного. Вони бачилися лише тоді, коли того хотіло ДПУ.

І ще одна деталь: у великих процесах було близько 70 звинувачуваних, а кандидатів на їх місце — кількасот. Усі, хто відмовився від участі у відкритому процесі, були скарані на смерть. Тим паче, один чекіст розповідав мені дещо, чому важко не вірити і що, коли це правда, багато що пояснює.

Він присунувся до мене ближче.

— Він розповідав про пробні процеси. Зала заповнювалася агентами ДПУ. Частина з них була замаскована під закордонних кореспондентів. У тих процесах було перевірено, чи можна довіряти звинувачуваним у наступному правдивому процесі. Проба тривала недовго. Після відкриття засідання звинувачених запитали, чи вони визнають свою вину. Хто змінив свою позицію, того спочатку катували, а потім розстріляли. Але особисто я не вірю в цю історію. То було зовсім зайве. Хто потрапляє до їхніх рук — і без таких засобів м’якне, як глина в руках гончара.

— Ти говорив із Леплевським про ці пробні процеси?

— Так, але він цього і не