Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

було їхати, я занепала духом, мені тяжко було покидати рідні місця.

От я і попрохала завезти мене до лісу на узвишшя, щоб поглянути на долину.

Я вперше дивилася на долину згори, і хоч здогадувалася, що саме побачу, аж навіть здивувалася: яка ж вона все-таки маленька й тісна!

Оце тут я провела всеньке своє життя мало не до смерті, вважаючи цю місцину мало не за цілий світ! Гнів мішався в мені зі сміхом.

Знаючи, що весь ліс покраяно дорогами, я відразу вирішила не дивитися в той бік.

Але раптом мені почулася звідти ніжна, мов дзвіночок, музика.

Я несамохіть обернулася.

І хоч у мене були вже не ті зір та слух, що колись, я бачила кожний закуток лісу в якомусь чарівному світлі й чула ту лагідну музику.

Потім мені поставили Хікарі-санову касету, яку я поклала поміж речі, коли збиралася до лікарні.

Звичайно, піаніно — зовсім не дзвіночок, але мелодія була та сама!

… Напевно, тут завжди дзвенить музика «лісового дива», от тільки ми не чуємо її.

Але її чули діти, коли раділи під час «великого ревища», її вловив своїм тонким слухом Хікарі-сан і закарбував у серці!

І навіть записав на папері.

Слухаючи його музику, я подумки з гордістю зверталася до «лісового дива», стиснутого зусібіч лісовими дорогами: ми почули твою музику й тепер шлемо її тобі знов!

І в той же час я була сповнена смирення, бо, власне, не ми почули чарівну музику «лісового дива», а Хікарі-сан, хлопчина із рубцем на голові.

Та коли я теж змогла почути, як бринить тут ця музика, й побачити чарівне світло в найдальшому закутку лісу, то і я можу відкинути всяку тривогу.

— Я перша змогла подати «лісовому диву» знак, що чую його музику!

Яке це щастя! Як добре було б розповісти про це Хікарі-санові!

Але він, мабуть, відчував усе душею заздалегідь, якщо спромігся записати на папері таку музику.

І чи не вперше в житті я відчула, що тепер мене вже ніщо не тривожить!»

27

Від часу моїх блукань у лісі, а може, і раніше, беручи до уваги мої глибокі почуття до Руйнівника в ті дні і від часу, коли я почав слухати спершу бабусині оповіді, а потім сільських стариків, усе моє життя проходить під знаком легенд і історії селища в лісовій долині.

Але зміст, на якому коріниться їхній вплив, я збагнув, коли мені відкрили його мій син із пошкодженим від народження мозком і моя перестаріла мати.

Цей зміст висвітлив, якою важливою часткою мого життя було те, що я день у день слухав історію та легенди нашого лісового селища. А коли покинув долину і мешкав деінде — продовжував переосмислювати їх у пам’яті.

Коли я дивлюся на карту власного життя, то виразно бачу, як сказав на початку, що в найважливіших його відтинках викарбувано знак М/Т.

От і тепер ті, хто заново розкрив мені очі на такий важливий для мене зміст оповідей лісової долини, — це знову М/Т, моя мати і мій син.

Побачити його допомогли мені розповідь матері про музику й світло «лісового дива». Та ще написана сином музика під назвою «Ковасухіто».

Нині я часто сиджу в кабінеті, вслухаючися в цю музику, хоч при цьому майже не чую реальних звуків: я не переписав касети, перш ніж відіслати її матері, не просив пані Т. награти мені ще раз на роялі.

Просто вдивляюся в написані сином ноти, щоправда, не дуже на них розуміючись.

Я, п’ятдесятирічний, умудрений досвідом Спритник, чекаю, поки переді мною замерехтить світло, забринить ніжна музика «лісового дива».

1 голос жінки-матріарха почне найважливішу для очищення моєї душі останню розповідь…

Я чекаю на примовку:

«Розповідають люди от що. Правда це чи ніг не відомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?»

І я ладен відказати:

«Атож!»

Від перекладача

Твір художника — наче дзеркало: кожен бачить ретельно і дбайливо відполіровану майстром поверхню, шляхетну оздобу, але водночас і частку самого себе; глибинний же шар амальгами лишається прихованим від очей, а її рецепт — таємницею митця.

Ще більшою мірою це стосується сприйняття мистецького твору Сходу вихованцем західної цивілізації: культура Сходу, особливо Японії — це культура тіні, мистецтво недомовленого, вміння рядком, порухом пензля, пелюсткою квітки навіяти незглибимі почуття. І хоч нам, європейцям, навряд чи осягнути ту безодню, вона непереборно вабить принаймні зазирнути в неї. Та ба — у мерехтінні тіней лише ввижається своє.

Чи ж це не ми брукували «дорогу мерців», якою вислано в засвіт кращих Будівничих? Хіба не наші Руйнівники пильнували ревно, аби бодай крихта правди про новий світ не промкнулася назовні, де віддавна краще за нас знали, як ми живемо? Чи не ми це через «великий переділ» досі ніяк не прогодуємо самі себе? Чи не ми понівечили власні ліси так, що годі шукати притулку в них душам дітей «лісового дива»? І чи не траплялося нам виступати з іграшковою зброєю супроти ворожої навали?..

Певен: будь-хто міг би знайти в романі Кендзабуро Ое чимало образів з історії власного народу. Під химерними видивами селища в лісовій долині, певно, приховується дещо загальне