Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

імперіялізму, що діє на відтинку кожного поневоленого народу, мусять бути, в наслідок роздріблення, відповідно зменшені. Таким чином революційно-визвольні фронти окремих народів створюють собі взаємно відтяження, поскільки вони діють рівночасно й одностайно. Отже боротьба кожного народу зокрема за своє визволення з московсько-большевицької неволі стає облегшеною і має кращі вигляди на успіх, коли вона ведеться рівночасно з аналогічними змаганнями других народів і в стратегічному відношенні творить з ними одностайну дію.

Подруге, революційно-визвольна боротьба одного народу мобілізує інші народи до такої ж боротьби силою прикладу. Це є другий спосіб автоматичної взаємодопомоги між визвольними рухами різних народів.

Далі стоїть питання: як практично забезпечити одностайність і рівночасність революційно-визвольної боротьби усіх поневолених народів, що є основним у стратегії спільного визвольного фронту?

Перед устійненням нашої відповіді на це питання, буде доцільним найперше усвідомити собі реальні межі, яких у цьому відношенні не можна перейти. При поверховному трактуванні цієї справи виглядає, що крім загальних політичних і стратегічних засад спільного фронту, можна її розв'язувати теж на площині організаційного спаювання так, щоб плянування, організування, керування і ведення революційно-визвольної боротьби різних народів було централізоване в міжнаціональній організації визвольних рухів. Такі думки проявлялися подекуди теж щодо АБИ, добачаючи в ньому не тільки інструмент для координації і спільної політичної акції різних національних визвольних організацій, але й своєрідну їхню надбудову з надрядними керівними функціями і компетенціями.

Така політична, організаційна й оперативна централізація повинна б, на перший погляд, найуспішніше забезпечувати одностайність визвольної боротьби усіх поневолених народів та творити відповідну противагу до московського імперіяльного централізму. Але в дійсності це не вело б до наміченої мети. На це складаються такі головні причини: Поперше, така концепція є незгідна з самобутністю національно-визвольних рухів окремих народів у засадничому і практично-дійовому відношенні.

Подруге, вона не відповідає умовинам революційної боротьби. Організація, плянування й оперативне керівництво в революційній боротьбі мусять бути стисло законспіровані. Через це конечно застосувати далекойдучу децентралізацію навіть у рамках одного національно-революційного руху. А вже централізація на міжна-родньому рівені була б цілком неможливою. Якщо б намагатися застосовувати її насилу, то це привело б до повного спаралізування і занику боротьби. Під цим оглядом ведення революційної боротьби засадничо відрізняється від ведення державних воєн, у яких воєнні коаліції можуть мати одно централізоване керівництво. Централізоване керівництво різнонаціональних революційних рухів могло б бути реалізованим на взір воєнних коаліцій тільки в такому випадку, коли б ці рухи були інспіровані і кермовані з одного центру з-поза країн боротьби, як це діється з комуністичними революційними діями в некомуністичних країнах, які є живлені і кермовані большевицькою централею. А це не відповідає ні фактичному станові, ні внутрішній природі протибольшевицьких національно-визвольних рухів, ні умовинам їхньої дії.

Третій момент, що промовляє проти організаційно-оперативної централізації — це небезпека, що вона спричинить зменшення, замість збільшення напруги боротьби окремих народів, учасників союзу. Такі прояви не є рідкістю в тісніших міжнаціональних об'єднаннях з комбативними цілями. Окремі союзники часто намагаються скинути з себе більші зобов'язання й обтяження, рахуючи на те, що їх виконують інші партнери. Під цим оглядом ми маємо теж досить прикрий досвід з АБН, у якому майже ціле фінансове обтяження та переважна частина всієї діяльности спадає на українські плечі. В такому укладі централізоване бльокування не активізує до справжньої дії тих усіх сил, які рахуються учасниками, і дійовий ефект не стоїть у належній пропорції до зовнішнього оформлення. Цих браків не можна відносити на карб байдужости, чи меншої вартости окремих національних рухів, тільки їх причина лежить передусім у самій системі централізації міжнаціональної організації. У закордонній діяльності, що має переважно політично-пропаґандивний характер, можна ще погодитися з цими недомаганнями й нерівномірною активністю союзників. Але перенесення такої системи співдії на властиву революційну боротьбу було б надто невластивим і недоцільним.

Ще є один важливий політичний момент, який не дозволяє особливо нам, українцям, змагати до надто централізованих форм дії спільного фронту. З уваги на становище і величину українського потенціялу та на активність української революційної сили, Україні автоматично припадає передова роля у протибольше-вицькому визвольному бльоці народів. Коли з цим поєднуються намагання закріпити таке становище ще й тривкими формами, то з цього мусять зроджуватися у наших партнерів поважні підозріння і побоювання, що ми прагнемо геґемонії у спільних змаганнях, а потім домінантного становища України в новому укладі держав на місці СССР. Впарі з цим поширюється переконання, що спільний фронт поневолених народів — це першою мірою українська справа, в якій українці найбільше заанґажовані, найбільше з неї користають і тому повинні нести головний тягар її утримування. Таке наставлення приводить до охолодження союзницьких взаємин та до байдужости в праці і в спільній боротьбі.

Ці пізнання і досвід приводять до висновку, що діяння спільного визвольного фронту мусить полягати передусім на самостійній боротьбі всіх народів в одному напрямі та на їхніх власнопідметних заходах про одностайність спільних змагань. Сталі організовані форми міжнаціональної співпраці мають сповняти в тому допоміжну ролю, бути інструментом спільних акцій та політичної координації, а не рушієм чи централізованим керівництвом національно-визвольних рухів. Прагнення кожного народу вести свої визвольні змагання в рамках одностайного визвольного фронту, враз з іншими народами, мусять випливати з правильного розуміння користей для власної справи. Для цього не треба жодних альтруїстичних мотивів, вистачає холодний національний еґоїзм. Спільний фронт дає визвольній боротьбі кожного причасного народу поважні шанси на успішне ведення і завершення її перемогою. Користати ж з цього може тільки той нарід, що активною боротьбою бере участь у спільному фронті. Це власне найсуттєвіше, що єдиним вальорним способом участи в спільному визвольному фронті є власна боротьба кожного народу, а не сама формально-організаційна приналежність.

Підсумовуючи головні висновки з цих міркувань, можна устій-нити наступні засадничі напрямні стратегії спільного протибольшевицького, національно-визвольного фронту:

а) Національно-визвольний рух кожного народу повинен постійно й інтенсивно вести свою боротьбу власними силами, стосуючи такі форми, методи і таку тактику боротьби, які відповідають його умовинам. Боротьба одного народу мобілізує інші народи та облегшує їхні змагання;

б) коли революційна боротьба якогось народу набирає високої напруги, зокрема, коли вона розгортається у ширше збройне повстання, тоді інші народи теж повинні посилювати свої революційні дії та при відповідних умовинах переходити до збройних акцій. Такі відгучні революційні дії є одночасно підтримкою для боротьби народу-ініціятора і використо-вуванням створеної ним пригожої ситуації для надання власним змаганням більшого розмаху і значення;

в) у збройних формах революційної боротьби треба чітко розрізняти обмежені бойові, чи партизанські акції спеціяльних боївок і військових відділів від широких повстанських дій, ведених з метою, підняти повстання цілого народу. Обмежені