Читати книгу - "Війна світів"

темними й відлюдними. Тепер усюди там заклопотано снували люди; де-не-де траплялися навіть відчинені крамниці; з одного фонтана била чиста вода…

Пам’ятаю, яким глузливо ясним видавався мені той день, коли я, неначе сумний пілігрим, повертався до Вокінга. На вулицях скрізь довкола дзвінко пульсувало життя. Всюди метушилося стільки заклопотаних жвавих мешканців, що важко було й повірити, ніби багато людей знищено. Проте я помітив, що обличчя у всіх жовті, волосся розкуйовджене, очі — широко розплющені й блискучі. Мало не кожен був обдертий та забруднений. І на всіх обличчях або радісне збудження, або сувора зосередженість. Якби не цей вираз, Лондон здавався б містом волоцюг. По церквах роздавали хліб, що надіслав французький уряд. У тих небагатьох коней, які залишилися живі, були самі ребра та кості. На перехрестях вулиць стояли схудлі констеблі з білими значками. Слідів марсіянського руйнування я бачив мало, аж доки не дійшов до Веллінгтон-стріт, де червона трава оповила підпори мосту Ватерлоо.

Тут я помітив тріпотливий аркушик паперу, пришпилений (цікавий контраст того гротескного часу!) сучком до куща червоної трави. Це було повідомлення про вихід першої “помарсіянської” газети “Дейлі мейл”. Я дав за газету почорнілого шилінга, що випадково завалявся у мене в кишені. Газета більш як наполовину була порожня, зате складач, що самотужки випустив газету, на останній сторінці, відведеній під оголошення, вмістив розчулене звернення до читачів. Те, що друкувалося, — були чисті емоції: постачання інформації ще не налагодили. Тут я дізнався тільки про одну новину — що вивчення марсіянських механізмів протягом тижня вже дало дивовижні наслідки. Між іншим, тут повідомлялося, що було розкрито “таємницю літання” (тоді я не повірив цьому).

З вокзалу Ватерлоо залізницею розвозили людей. Народу вже поменшало. Поїзд був напівпорожній. Настрій у мене був такий, що не хотілося заводити випадкових розмов. Отож я сів у порожньому купе і, склавши руки, похмуро дивився на залиті сонцем руїни, що пропливали за вікном. Одразу ж за вокзалом поїзд перевели на тимчасову колію; обабіч видніли чорні руїни будинків. Незважаючи на дводенну зливу, Лондон був укритий чорним пилом аж до Клепгемської вузлової станції. Біля Клепгема колію теж було пошкоджено. Тут сотні дрібних урядовців та прикажчиків, що втратили роботу, працювали поряд із землекопами. Наш поїзд перевели на поспіхом прокладену нову колію.

Упродовж усієї дороги відкривалися незвичні й сумні краєвиди. Особливо постраждав Вімблдон. Волтон, завдяки своїм уцілілим сосновим лісам, потерпів, здавалося, найменше. Річки Вендл, Моул, навіть маленькі струмки — позаростали буйною червоною травою, що звіддалік нагадувала купи сирого м’яса і пошаткованої червоної капусти.

Серрейські соснові ліси були, певно, занадто сухі для червоної повитиці, і її тут не було видно. За Вімблдоном на городах темніли величезні купи розритої землі навколо шостого циліндра. Тут тислося багато людей, а в самій ямі щось робили сапери. Вгорі весело маяв на ранішнім вітерці британський прапор. Земля скрізь поросла багряною травою, і ці яскраві барви, впереміж із бордовими тінями, різали очі. Приємно було перевести погляд з цієї густо-червоної, а подекуди сірої, випаленої вогнем землі на лагідні синювато-зелені горби, що мріли далеко на сході.

На залізниці між Лондоном і Вокінгом ще не відновився рух, тому я зійшов з поїзда в Байфліті й подався пішки на Мейбері, проходячи повз ті місця, де ми з артилеристом розмовляли колись із гусарами і де під час бурі я побачив марсіянина. Тут з цікавості я звернув убік і в плетиві червоних заростей побачив свій перекинутий поламаний візок та обгризені й уже побілілі кінські кості. Хвилину я постояв, дивлячись на ці останки… Потім рушив сосняком далі, подекуди по саму шию поринаючи в червону траву. Тіла власника заїзду “Мурий пес” я не побачив — певно, його вже поховали. Я проминув військовий коледж. Якийсь чоловік біля дверей котеджу привітався зі мною, назвавши мене на ім’я.

Нарешті я побачив свій будинок, і в мене прокинулась надія, що миттю й згасла. Замок розбитий, двері вільно ходили туди й сюди; коли я підійшов, вони помалу відчинилися, а тоді зачинилися знову. У розчахнутому навстіж вікні мого кабінету колихалась од вітру завіска. Звідси ми з артилеристом на світанку стежили за довколишніми подіями… Вікна відтоді ніхто так і не зачиняв. Поламані кущі були такі ж самі, як я й залишив їх майже чотири тижні тому.

Я ступив у передпокій і відчув, що будинок порожній. Килимок під сходами був зім’ятий і полинялий на тому місці, де я сидів, змокнувши до рубчика в ніч катастрофи. На сходах виднілися брудні сліди ніг, моїх і артилеристових, що вели до самого кабінету. Тут на письмовому столі й досі лежав під селенітовим прес-пап’є списаний аркуш паперу, що я залишив, коли відкрився перший циліндр. Якийсь час я стояв і перечитував свою незакінчену статтю. Темою її був розвиток моралі у зв’язку з прогресом цивілізації. “Може, через двісті років, — писав я, — настане…” На цьому речення обірвалося. Пам’ятаю, я ніяк не міг зосередитися того ранку і, покинувши роботу, вийшов купити у хлопця-газетяра свіжий номер “Дейлі кронікл”. Пам’ятаю, як, наблизившись до хвіртки, я здивовано слухав неймовірні новини про “людей із Марса”.

Я зійшов униз в їдальню. На столі лежали баранина й хліб, уже зогнилі; валялася перекинута пляшка з-під пива — все виглядало так, як ми з артилеристом і залишили. Будинок був порожній. Я зрозумів усе безглуздя своїх наївних сподівань, які так довго плекав… Раптом сталося щось дивне.

— Нічого не вдієш, — сказав чийсь голос, — будинок покинутий. Тут уже днів десять нікого не було. Не побивайтеся марно. Врятувалися тільки ви одні…

Я стрепенувся. Чи не сам я оце висловив свої власні думки? Я оглянувся — французьке вікно ззаду відчинене. Я кинувся до нього й виглянув надвір.