Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

тепер повівся цілком звичайно; дивне було тільки те, що він доручив нагляд за линвою саме Старбакові - єдиній людині на «Пекводі», яка будь-коли наважувалась більш-менш рішуче перечити капітанові; дивно було, що капітан саме його обрав своїм охоронцем і віддав своє життя в руки людини, якій в іншому не зовсім довіряв.

Першого ж разу, коли Ахава підняли нагору, він не пробув там ще й десяти хвилин, як один з тих хижих червонодзьобих морських яструбів, що в тих широтах часто кружляють небезпечно близько від дозорців на щоглах китобійних суден,- один з тих яструбів раптом почав з пронизливим криком метатись над Ахавовою головою, блискавично виписуючи в повітрі кола. Потім стрілою шугнув прямовисно вгору на тисячу футів, по спіралі спустився вниз і знову закружляв навколо капітанової голови.

Але Ахав, прикипівши поглядом до сповитого імлою далекого обрію, наче й не помічав того шаленого птаха. Та, може, й ніхто на судні не звернув би уваги на таку досить звичайну пригоду; але в ті дні навіть найбезтурботніше око добачало приховане значення майже в усьому.

- Капелюх, сер, капелюх! - раптом вигукнув матрос-сіцілієць, який вартував на марсі бізань-щогли прямо позаду й трохи нижче Ахава, відділений від нього глибокою повітряною прірвою.

Та смоляне крило вже майнуло перед капітановими очима, довгий гачкуватий дзьоб дістав до його голови, і чорний яструб, крикнувши, шугнув угору із своєю здобиччю.

Круг Тарквінієвої голови тричі облетів орел, зірвав з неї шапку й знов опустив на голову. Тоді Танаквіль, його дружина, сказала, що він буде царем Риму. Та цю прикмету визнали доброю тільки тому, що шапка вернулась на своє місце. Але Ахавів капелюх не вернувся до нього: дикий яструб летів і летів попереду корабля, поки не зник з очей, і в останню мить можна було невиразно розгледіти малесеньку чорну цяточку, що з величезної висоти падала в море.

 

131
«ПЕКВОД» ЗУСТРІЧАЄ «УТІХУ»

 

 

Невтримний «Пеквод» плив і плив далі. Набігала хвиля за хвилею, минав день за днем; рятувальний буй, зроблений із труни, ледь погойдувався за кормою. І ось із корабля побачили ще одне судно, ніби на глум назване «Утіхою». Коли воно підпливло ближче, очі всіх прикипіли до товстих брусів над його шкафутом. Ті бруси, так звані «ножиці», на деяких китобійних суднах укріплені впоперек палуби навхрест на висоті вісім-дев’ять футів, і на них розміщують запасні, неспоряджені або пошкоджені вельботи.

На «ножицях» зустрінутого судна видніли поламані білі ребра шпангоутів і кілька розколотих дощок - залишки того, що було колись вельботом. Тепер цей каркас просвічувався наскрізь, як обдертий, розламаний і вибілений сонцем кістяк коня.

- Бачили Білого Кита?

- Он, подивіться! - гукнув від гакаборту чоловік із запалими щоками - капітан «Утіхи» - і показав рупором на уламки вельбота.

- Убили його?

- Ще той гарпун не викуваний, котрим його вб’ють! - відповів капітан «Утіхи» й сумно глянув на свій шкафут, де кілька матросів зашивали в парусинову койку якийсь довгастий предмет.

- Не викуваний? - і Ахав, схопивши з розсішок Пертів гарпун, підніс його над головою: - Дивись, земляче! У цій ось руці я тримаю Мобі Дікову смерть! Це лезо загартоване в крові, а потім ще раз загартоване блискавкою, і я присягаюся, що втретє загартую його, вгородивши в оте гаряче місце позаду плавця, де чаїться прокляте життя Білого Кита!

- Ну, хай бог поможе тобі, старий! Бачиш он? - і капітан «Утіхи» показав на довгастий предмет.- Це я ховаю лиш одного з тих п’яти дужих хлопців, що були живі ще вчора зранку, але до вечора не дожили. Одного тільки й ховаю, бо решта похована живцем, і ти пливеш над їхньою могилою.- Потім обернувся до своєї команди: - Ну, готово? Тоді покладіть на фальшборт дошку й підніміть на неї тіло. Ось так.- Він підніс руки вгору, підступив до покійника й вигукнув: - Боже! Воскресіння з мертвих і вічне…

- Брасопити реї! Стерно на борт! - громовим голосом крикнув Ахав до своєї команди.

Та хоч «Пеквод» стрілою рвонувся вперед, його все ж наздогнав сплеск від падіння тіла в море, і, може, кілька летючих бризок від того сплеску скропили його борт якимсь моторошним хрещенням.

Коли Ахав спрямував свій корабель геть від зажуреної «Утіхи», з неї виразно побачили підвішений за його кормою дивний рятувальний буй.

- Гей, хлопці! Гляньте! - закричав їм навздогін чийсь віщий голос.- Марно втікаєте ви від нашого сумного похорону! Ви повернулися кормою до нас, щоб показати нам свою власну труну!

 

132
СИМФОНІЯ

 

 

Був ясний, сталево-синій день. Склепіння неба й моря майже нерозрізнимо зливалися в тій усепроникній блакиті; от тільки сповнене задумою повітря було прозоре, чисте й ніжне, ніби погляд жінки, а на могутньому, мужньому океані здіймались розлогі, високі, неквапливі хвилі, наче Самсонові груди дихали вві сні.

Високо вгорі мелькали крила невеличких сніжно-білих пташок; то були ласкаві думки жіночної блакиті; а в глибинах, у синій безодні, плавали могутні левіафани, меч-риби та акули, і то були вперті, неспокійні, вбивчі думи мужнього океану.

Та незважаючи на весь цей внутрішній контраст, зовні вони різнились тільки відтінками й півтонами, і обоє здавались одним цілим, немовби чоловіче й жіноче начала, що взаємно доповнюються.

А вгорі сонце, ніби царствений владар і самодержець, дарувало цю ласкаву блакить своєму відважному розхвильованому океанові, мов наречену женихові. А лінія обрію, що охоплювала океан легким, ніжним тремтінням, яке можна часто бачити на екваторі, ніби виражала палку й трепетну довіру, любовну тривогу, з якою несмілива наречена падає в обійми, що чекають її.

Туго стягнений і збитий докупи вузлами зморщок, затятий і непохитний, блискаючи очима, що світились, як жаринки в попелі недогорілої руїни, стояв незламний Ахав у ясному світлі ранку, ніби піднявши розколотий шолом свого чола назустріч прекрасному дівочому обличчю неба.

О безсмертна дитинність і невинність блакиті! Невидимі крилаті істоти, що виграють повсюди довкола нас! О миле дитинство моря й неба! Які ви були сліпі до стягненої вузлом Ахавової недолі! Отак я бачив маленьких Марію й Марту, фей з усміхненими очима, що безтурботно стрибали круг старого батька, бавлячись кільцями обпалених кучерів, що росли на краю випаленого кратера його мозку.

Неквапно перетнувши