Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

нервово зітхнула, простогнавши:

— Швидше!

— Автобус уже викликали, — лагідно проказав Мугід. — Але скажіть, що змусило вас прийняти де рішення?

Та здригнулася наляканим желе і невпевнено потяглася за сумкою.

— Р-розумієте… — в жінки перехопило подих від переляку, вона схопила сумку, затулившись нею від старого.

— Заспокойтеся, прошу, — сказав він тихо, але владно. — Нічого страшного не сталося.

Від цих слів тітка затремтіла ще дужче.

— Не сталося! — вигукнула вона. — Але станеться. І я мушу відвернути це!

— Що саме?

— Мені наснилося, що мій син… Боги — ні!!!

Очі жінки пішли під лоба, і вона почала падати на бік. Певно, знову пригадала сон. Якщо врахувати розповідь Данкена…

Служники підхопили непритомну жінку й заходилися біля неї. Вона очуняла напрочуд швидко, гарячково ковтнула повітря, гикнула і вп’ялася в Мугіда великими виряченими очима.

— То що ж ви бачили? — запитав оповідач, наче нічого не сталося.

— Я бачила, як він помирає, — слабким голосом мовила товстуля. — Розумієте — помирає!

— Розумію, — заспокоїв старий. — Гадаю, автобус вже прибув.

Служники відкрили двері, і Мугід, а слідом — товстуля, — вийшли на майданчик. Я попрямував за ними, та мене рішуче зупинили:

— Не зараз, пане.

Товстуля, яку підтримував під лікоть Мугід, почала спускатися сходами.

Коли вони зникли з поля зору, я знову спробував вийти, і цього разу мене не зупинили.

На майданчику було холодно й гуляв вітрюган — як завжди. Я перехилився через огорожу і побачив далеко внизу червону коробочку автобуса.

Біля мене з’явилися інші. Вони теж спостерігали, як оповідач і жінка спускалися. А з мене було досить — надивився досхочу. Натомість випала можливість побазікати з Данкеном.

Я торкнувся його ліктя. Журналіст миттєво відгукнувся, наче тільки й чекав цього.

— Ви зрозуміли? — запитав я.

Він кивнув. Звичайно, зрозумів. Товстуля була наступною у черзі на володіння даром Пресвітлих. На її долю випало бачити віщі сни. Або те, що вона сприйняла як такі.

Та нам від цього не легше. Хто наступний? І що випаде йому?

— Мені страшно, Нулкере, — несподівано прошепотів журналіст, кутаючись у шкіряну жилетку з численними кишенями. — Я починаю шкодувати, що взагалі потрапив сюди.

— Ви не самотній у цьому, — хмикнув я. — Та що поробиш? Вирушайте, якщо бажаєте. Ще встигнете на автобус.

Він зітхнув.

— Тепер я розумію, що відчуває мавпа, коли суне лапу в скриньку з апельсином. Вам, певно, відомі ці мисливські хитрощі. Ловець бере скриньку, фарбує якомога яскравіше та кладе усередину апельсин. Робить отвір — такий, аби мавпа могла просунути туди лапу, але витягти з апельсином, затиснутим у кулаці, вже не могла. Вважається, мавпа настільки дурна, що не може здогадатися і втекти. Нісенітниці! Я тільки-но зрозумів: вона не втікає, бо їй цікаво. Якоюсь частинкою свідомості тварина здогадується: все це не просто так і її, швидше за все, вб’ють. Але є сильніший поклик — імпульс, інстинкт — називайте як завгодно, — цікавість! Їй цікаво — і вона залишається, очікуючи мисливців. Я зараз — така мавпа.

— Аж ось іде мисливець, — я вказав на східці.

Не знаю, як Мугід справився швидко, та він уже повертався. Обличчя його не видавало нічого: з таким у карти гарно грати!

Данкен, здригнувшись, обернувся. Змовк.

А я подумав, що цим трюком позбувся можливого запитання, на яке навряд чи зміг би дати гідну віри відповідь. «Скажіть, Нулкере, а чому залишаєтеся ви?»

— Панове, — мовив Мугід, знову оглядаючи нас, наче досвідчений пастух. — Оскільки нас так несподівано… перервали, пропоную пообідати, перш ніж продовжити оповідь.

Отож, «поведемо оповідь далі»? Тим краще, бо це означає, що все закінчиться для мене раніше. Може, навіть сьогодні.

Звичайно, я безсоромно дурив себе. Сьогодні я б не ризикнув. Мугід і так у напрузі. Небезпечна людина.

Обід пройшов у мовчанці. Як-то кажуть, атмосфера загусла і ладна була вибухнути грозою.

Після обіду ми знову слухали, як і…

ОПОВІДЬ П’ЯТА

Як Талігхіл і очікував, у палаці було ще гірше. Тобто, задушливіше, велелюдніше. До того ж, тут довелося робити те, від чого він був вільний у садибі: тренування зі зброєю, справи державного значення, світські вечірки і ще багато… непотрібу.

Служники розпаковували багаж, а він крокував довгими палацовими коридорами, час від часу зустрічаючись із вельможами та в’язнучи, мов у патоці, в беззмістовних розмовах про здоров’я та непостійність цін на воду.

Талігхіл щоразу намагався якомога швидше вирватися від чергового солодко-усміхненого співрозмовника, але піти, зовсім не побалакавши, не вдавалося. Що мало сприяло піднесенню принцового настрою.

Утім, про який настрій йшлося? Він кілька годин тому довідався, що є, по суті, байстрюком. Його батько — управитель садиби Пресвітлих! Звісно, все, що наговорив Домаб, могло бути брехнею — могло б! Однак — принц знав це, відчував — було правдою.

Черговий коридор крутнув хвостом, наче шкідливий собака, і Пресвітлий опинився у крилі, де розташовувалися його покої. Тут також знаходилися палацова бібліотека, кабінет принца та інше. Але — поза сумнівами — не храм Ув-Дайгрейса, тому Тієліг, котрий вийшов із темряви однієї з ніш і прямував до Талігхіла, був тут не зовсім до діла.

— Добрий день, пане, — вклонився жрець.

— Можливо. Але я цього поки що не помітив, — відрізав Пресвітлий. — Це все, чим ви збираєтеся мене сьогодні здивувати? Тоді — до побачення. І нехай цей день буде до вас, як і раніше, добрим.

— Дякую, Пресвітлий, — Тієліг знову вклонився. — Але це не все.

— Що ще?

— Вас хотів бачити Харлін. Він просив запитати, коли ви зможете його прийняти.

— Справа, звісно, невідкладна? — зауважив принц. — Ну, з Харліном я сам усе вирішу, а ось що ви, люб’язний, тут робите? Невже, працюєте у палацового скарбника посланцем? Не схоже на вас. Чи, можливо, пожертв до храму почало надходити значно менше? Невже городяни порозумнішали?

— Ні, дякувати небесам, — серйозно відповів Тієліг. У його голосі не було й краплини роздратування. — Ні, пожертви надходять із тією ж регулярністю. Городяни не подуріли. Просто, пане…

І Тієліг раптово змовк.

Принц із подивом відзначив, що вперше за довгі роки знайомства із жерцем бачить його розгубленим.

— Що, Тієліже?

— Нічого, Пресвітлий. Даруйте, коли потурбував.

— Ти певен?

— Ні, Пресвітлий, не певен, — Тієліг повільно похитав головою. — Зовсім не певен…

— Тоді кажи, — звелів принц.

— Не буду, пане. Саме через те, що не певен.

Талігхіл знизав плечима:

— Як знаєш…

І пішов, заінтригований незвичайною поведінкою Тієліга.

А жрець ще деякий час стояв, недовірливо хитаючи головою.

Принц увійшов до апартаментів, упав на широке ліжко й пообіцяв собі до завтра не займатися справами — навіть справами державного значення. Врешті-решт, досі Харлін якось