Читати книгу - "Наодинці з собою"

свояків, до челяді? Чи й досі про всіх можеш сказати, що не вчинив і навіть не мовив лихого нікому?{217}

Пригадай і те, через що ти перейшов і скільки тебе стало витримати; що твоя життєва історія завершується, що твоє служіння добігає кінця; скільки ти побачив гарного, скільки насолод і страждань зневажив, скількома почестями знехтував; і про скількох бездумних — подумав{218}.

32. Чому немистецькі й необізнані душі вганяють у сум'яття мистецьку й обізнану? — А яка ж то душа мистецька й обізнана? — Та, що знає початок і кінець, знає той розум, який перебігає крізь усе єство і через цілу вічність уряджає Всесвітом у визначених кругообігах.

33. Ще трохи — і зостане попіл чи кістяк, та ще ім'я; а може, не зостанеться й імені. Але навіть ім'я — то шум і відлуння, а все, що в житті многоцінного, — пусте, гниле, дрібне. Цуценята, що між собою гризуться; примхливі діти — щойно сміялися, а вже плачуть. А вірність, скромність, праведність, істина — із землі, де прослались дороги широкі, на Олімп ясний подалися{219}.

Що тебе тут тримає? Усе чуттєве — мінливе й нестале; відчуття — каламутні й оманливі; сама душа — випари крові; добра слава у таких людей — марнота{220}. — То що ж? — Сумирно чекатимеш — чи то вигасання, чи переставлення. — Але чим удовольнитися, доки прийде пора? — Не чим іншим, як тим, щоби почитати й благословляти богів, а людям — робити добро: витримувати їх і від них утримуватися{221}. А про все те, що вбачаєш у плоті і в подиху, пам'ятай: воно ані не належить тобі, ані не залежить від тебе.

34. Завше зможеш бути рівноплинним, якщо йтимеш доброю путтю: путньо визнаватимеш, путньо чинитимеш. Для душі бога, людини, та й усіх розумних істот спільними дві речі: не мати за перешкоду когось іншого; правосудне налаштування й учинки мати за добро і лише ними вгамовувати свої жадання.

35. Якщо це — не мій порок і не його діяння, якщо воно не шкодить суспільству — що мені до цього? І яка з цього шкода для суспільства?

36. Не дай себе полонити уявленням: навпаки, нехай вони тобі помагають — кожне за своєю спроможністю і за своєю гідністю. А навіть як відставатимуть у серединних речах — не уявляй собі, що від цього є шкода: то погана звичка. Як ото старенький, ідучи, вимагав би в питомця повернути йому дзиґу — пам'ятаючи, що це лише дзиґа, — так само й тут{222}. Чоловіче, щоразу, як взиваєш із трибуни — невже забуваєш, що воно таке? — Ні. Але вони цього прагнуть. — То через це вдавати дурня?

Свого часу, хоч і покинутий напризволяще, я знайшов свою добру долю; а добру долю має той, хто добре собі вділив{223}; а добре вділена частка — то звернена до добра душа, добрі устремління, добрі вчинки.

Книга VI

1. Єство Цілого — слухняне й податливе, а розум, який ним уряджає, не має в собі жодної причини для лиходійства: не має пороків, щоб чинити зло, тож і шкоди від нього — жодної{224}. Все стається, все відбувається з ним у згоді.

2. Нехай тобі не буде різниці, коли чинити те, що годиться: коли ти в холоді чи коли в теплі, коли куняєш чи коли виспався, коли тебе кленуть чи коли благословляють, коли вмираєш чи коли ще щось робиш. Адже й померти — це один із життєвих вчинків, тож і тут досить зробити добре те, що маєш{225}.

3. Гляди всередину: нехай у жодній речі від тебе не втече ні її питома якість, ні її цінність.

4. Кожен предмет вельми швидко перетворюється: чи то випаровуючись — коли єднається єство, — чи то розсипаючись.

5. Розум-урядник знає, як він сам налаштований, і що чинить, і з якою матерією.

6. Найкращий захист — не уподібнюватися{226}.

7. В одному знаходь утіху і супокій: у переході від просто суспільного вчинку до такого, де пам'ятаєш про бога.

8. Керівна частка — та, яка сама себе збуджує, сама себе навертає і сама себе робить такою, як хоче; і робить так, щоб усе, що їй припаде, видавалося їй таким, як сама забажає{227}.

9. Усе відбувається за природою Цілого, а не за якоюсь іншою природою: чи то яка охоплювала б його ззовні, чи перебувала б усередині — ним охоплена{228}.

10. Або каша, плутанина й розпорошення, або єдність, лад і промисел. Якщо перше — то навіщо й прагнути затримки в цих безтямних сполученнях, у цій мішанині? Навіщо дбати про щось інше окрім того, щоби врешті-решт в землю обернутись?{229} Навіщо хвилюватися? Хай що робитиму — однак мене чекає розпорошення. Якщо ж друге — то шаную Урядника, у ньому стою твердо, від нього набираюся відваги.

11. Щоразу, коли так звані обставини вже конче мають тебе розхвилювати — хутко повертайся туди, де ти наодинці з собою{230}, щоб не вибиватися з ладу на довше, ніж є конечність: що частіше повертатимешся до гармонії, то краще її опануєш{231}.

12. Якби ти водночас мав і мачуху, і матір, то хоч би й піклувався тією першою, однак знову й знову топтав би дорогу до матері. Так у тебе нині з двором і філософією; тож частіше до неї навертайся і знаходь супокій, адже це завдяки їй виявляється, що можна і придворні справи знести, і себе самого — посеред цих справ.

13. Подібно до того, як можеш скласти собі таке уявлення про прикуски{232} та інші наїдки, що це — труп рибини, а те — птаха чи поросяти; чи, знову, що фалернське — то юшечка виногрона, а лямована пурпуром тога — то овеча вовна, змочена кров'ю м'якуна; а щодо тілесного співжиття — що це натирання нутрощів, а далі трохи корчів і виділення слизу; подібно до цих уявлень, які сягають самих речей і проникають у них, щоб побачити, якими ж ті речі є, — отак треба чинити щодо цілого життя і там, де якісь речі уявляються аж надто вартими довіри, — оголювати їх, добачати їхню дешевизну, стягати з них покрив оповідок, у якому вони такі статечні. Адже пиха — то дивовижний ошуканець розуму: коли тобі найбільше здається, що ти заповзявся до чогось вартісного, — тоді вона тебе найдужче