Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Коли німецькі війська вступили до Макіївки, їх урочисто вітало місцеве населення. 25 квітня запорожці разом із 1-ю Гвардійською німецькою дивізією після запеклого бою здобули Микитівку, а невдовзі й Горлівку.

30 квітня запорожці вийшли до кордону з Доном. Після зайняття Гайдамацьким полком станції Колпакове війська припинили переслідування більшовиків. Полковник В. Сікевич згадував: «Козаки принесли два високі стовпи, вималювали їх на жовто-блакитну фарбу, яку знайшли на станції, на кожному з двох боків намалювали тризуб, а під ним написали: У.Н.Р., а до стовпів прибили патики з нашим рідним державним прапором! Священик відслужив молебен, окропив святою водою прапори. Коли козаки піднесли до гори стовпи й закопали в землю, музика заграла наш гімн, гармати дали салют, а козаки крикнули могуче: „Слава!“».

Відступ радянських загонів до Росії означав завершення збройної боротьби на теренах України. «Український радянський уряд» переїхав до Таганрога, де ухвалив рішення про саморозпуск. В. Антонов-Овсієнко згадував: «У Москві, на засіданні Вищої військової Ради, я зробив доповідь про нашу боротьбу на Україні. Відзначив, що ця боротьба наближається до кінця. Єдиним шансом уявляється рішучий наступ від Валуйок і Старобільська до Куп’янська й далі, до Харкова. Лише він міг би дещо призупинити просування противника і дати можливість нам завершити евакуацію. Вища військова Рада схвалила ці міркування, вказала на необхідність протриматися ще деякий час і з політичних мотивів — очікувалися переговори з Центральною Радою про кордони України. Ми домовилися далі, що українські радянські війська відступають до Великороси Південно-Східною залізницею Міллерове — Лиски і що, згідно з вимогою німецького уряду, перейшовши кордон, підлягають формальному роззброєнню. Для продовження боротьби на Україні нам обіцяно додаткове забезпечення кадрами й спеціалістами».

Не маючи іншого вибору, Раднарком наприкінці квітня 1918 р. погодився на мирні переговори з українським урядом. Уповноваженими представниками радянської Росії на мирних перемовинах, що мали відбутися в Курську, було призначено X. Раковського й Д. Мануїльського. 4 травня В. Антонов-Овсієнко оголосив про припинення бойових дій проти українсько-німецьких військ і склав із себе повноваження головнокомандувача.

На цей час в Україні стався державний переворот: 29— 30 квітня Центральну Раду було розігнано й до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. Звістка про київські події призвела до паніки серед радянського керівництва. 6 травня один із радянських командирів телеграфував: «Отримані офіційні відомості про гетьманство на Україні. Гетьманом призначено Павла Скоропадського. За неперевіреними поки що відомостями, очікується оголошення війни Великороси». Але чутки про наміри П. Скоропадського розпочати похід проти більшовиків виявилися перебільшенням. 23 травня в Києві розпочалися мирні переговори між Україною та радянською Росією.

Виконуючи положення Брестського миру, радянська Росія вже 12 червня уклала попередню мирну угоду з Українською Державою. До остаточного визначення українсько-російського кордону на північно-східній Чернігівщині зберігалася «нейтральна зона» завширшки 10—40 км. У її межах фактично не було жодної влади, зате хазяйнували різноманітні радянські загони, які після відступу з України не бажали йти до Росії.

Підписання прелімінарного миру зовсім не означало, що радянський уряд відмовився від намірів поширити свою владу на Україну. «Почалася робота щодо відправлення на Україну підпільників та встановлення зв’язку як лінією партійною, так і лінією ревкомів», — свідчив більшовицький діяч. З «нейтральної зони» збройні формування періодично чинили напади на українські містечка, знищуючи державну адміністрацію й грабуючи місцеве населення. Та допоки в Україні перебував багатотисячний контингент австро-німецьких військ, далі наскоків справа не йшла.

Друга війна з Радянською Росією

(М. Ковальчук)

Після перемоги антигетьманського повстання в грудні 1918 р. збройні сили Директорії УНР нараховували близько 100 000 вояків. Однак напівпартизанський характер республіканського війська перешкоджав його перетворенню на повноцінну регулярну армію. Невизначеність політики Директорії, політична роз’єднаність республіканського табору, слабкість адміністративного апарату не сприяли військовому будівництву. Та й складні політичні й соціальні суперечності, що роздирали Україну після повалення гетьманату, повною мірою позначилися на настроях війська. Хаос, свавілля й відсутність дисципліни стали звичайними явищами в армії. Заклики до розбудови національної держави наштовхнулися на ворожість багатьох учорашніх повстанців, які прагнули лише «соціальної революції». Сформовані під час антигетьманського повстання загони нерідко заявляли про підтримку радянської влади. Перспектива союзу уряду УНР з Антантою не знайшла опори серед селян, які добре пам’ятали, чим обернувся прихід до країни австро-німецьких військ. Тож переговори Директорії з командуванням військ Антанти, які зайняли наприкінці 1918 р. чорноморське узбережжя, дали привід звинувачувати українських керманичів у намірі сприяти черговій іноземній окупації.

Ситуацією скористалася радянська Росія, керівники якої почали готувати збройний наступ проти УНР. Підготовка до вторгнення розпочалася ще 11 листопада 1918 р. Наступ в Україні мали здійснювати дві дивізії (близько 8 000 бійців), сформовані в «нейтральній зоні» переважно з українських повстанців. Керівництво цими військами здійснювала Рада військ курського напрямку на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Успішне повалення Директорією гетьманського режиму й складне становище на фронтах громадянської війни в Росії змусили більшовицьке керівництво на якийсь час зайняти вичікувальну позицію щодо подій в Україні. Але вже в середині грудня 1918 р. війська курського напрямку, отримавши підкріплення з Росії, відновили просування вглиб українських земель.

Після репресій гетьманського правління чимало українських селян дружньо зустрічали радянські війська. Для прикриття агресії в Суджі 28 листопада був створений так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». В. Ленін телеграфував головнокомандуванню Червоної армії: «З просуванням наших військ на захід і на Україну виникають обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнювати Ради на місцях. Ця обставина має той гарний бік, що позбавляє можливості шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати просування наших частин як окупацію й створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів».

Командування Армії УНР відреагувало на радянське вторгнення створенням 19 грудня Лівобережного фронту. Запорізький корпус протистояв радянським військам на Харківщині, 6-й Полтавський корпус отримав наказ обороняти Полтавщину, Сіра дивізія мала захищати Чернігівщину. Та хоча українські війська мали кількаразову перевагу над ворогом, командувач фронту полковник П. Болбочан не спромігся належним чином організувати оборону Лівобережжя. 20 грудня червоні захопили Бєлгород, 21 грудня — Куп’янськ. З січня частини 2-ї радянської повстанської дивізії увійшли до Харкова, де напередодні спалахнуло більшовицьке повстання. Спроба Запорізького корпусу перейти в контрнаступ у районі Люботина зазнала невдачі внаслідок стратегічних прорахунків командування. Поразками супроводжувалися й операції військ