Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

щоб дістатися до своїх домівок. Місцеві мешканці були вражені рівнем організації та дисципліни, що забезпечував нагляд НКВС за проектом, а також були щасливі отримувати дворазове харчування. І вони пишалися своїми досягненнями. Будівельним загонам надали креслення лише для президентської вбиральні та ванної кімнати: щодо решти їм доводилося знаходити власні будівельні рішення. Вони організували невелику майстерню для виготовлення мармурових елементів. Реставрація підлог Лівадійського палацу стала особливим викликом, адже Майкл Рейлі попередив представників НКВС, що вони мають бути абсолютно рівні, щоб президент міг використовувати свій інвалідний візок[71].

Американські та британські делегації, які заздалегідь прибули до Криму з Москви, щоб надавати консультації радянським господарям щодо вимог своїх делегацій, стали свідками заключних етапів радянської ударної роботи. Меблі, порцеляна і столове приладдя, взяті з московських готелів, були розміщені в кімнатах одразу після завершення реконструкції. Особливо вражали живопис та декор кімнат почесних мешканців. Кетлін Гарріман, якій батько довірив нагляд за процесом, написала в одному листі: «Килими для президентського люксу міняли чотири рази. Кожного разу всі меблі мали бути винесені — а вони були великі, важкі й вікторіанські. Радянці просто не могли вирішити, які східні кольори мають кращий вигляд».

Сергеєва Є. Л., керівниця сантехніків, які працювали на одній із будівель Лівадії, згодом згадувала, що завершену роботу перевірили посадові особи НКВС у супроводі американців на чолі з жінкою, яка виявилася надзвичайно вимогливою. Стіни президентського туалету і ванної кімнати на вимогу цієї жінки перемальовували сім разів. Щоразу вона показувала на море й говорила, якого кольору мають бути стіни, та оскільки колір моря постійно мінявся, стіни потрібно було перефарбовувати знову і знову. Чи історія була правдивою, чи ні, немає сумніву, що американською жінкою, яка справила таке стійке враження, була Кетлін Гарріман[72].

Аверелл Гарріман був цілком задоволений підготовчими роботами, перш ніж вирушив із Лівадії на Мальту зустрічати там президента. Двадцять п’ятого січня він попросив свою праву руку в Москві — тридцятидев’ятирічного Джорджа Ф. Кеннана, чия зоря сходила на дипломатичній службі США, передати повідомлення Молотову, яке починалося так: «Я виявив після прибуття до Магнето [кодова назва для Ялти], що всі приготування відбуваються швидко та задовільно. Про Президента піклуватимуться у найбільш комфортний спосіб». Рузвельт спочатку планував делегацію з тридцяти п’яти осіб, однак на день початку конференції це число зросло майже вдесятеро. Американці запропонували завести більше кораблів для розміщення додаткового персоналу, але радянці вказали на загрозу від морських мін: як зазначив посадовець НКВС, німці втекли, «не залишивши карти». Лівадійський палац перетворився на базовий табір. «Лише повні генерали та адмірали, а також глави держави отримували індивідуальні кімнати. Решта пакувалася, як пацієнти в палаті», — написала Кетлін Гарріман із Лівадії. «Я ніколи не думала, що так багато речей може піти не так у такий різний спосіб, — повідомила вона когось зі своїх друзів. — Нам пощастило, що Аверелла тут нема, але я думаю, що останньої миті все швидко налагодиться». Так насправді і сталося[73].

Двадцять сьомого січня Берія прозвітував Сталіну та Молотову про завершення підготовки до конференції. На Сакському аеродромі впорядкували гуртожиток, здатний розмістити п’ятсот військовослужбовців ВПС. У головному палаці Лівадійського комплексу було реконструйовано сорок три зали. Для гостей підготували додаткові сорок вісім кімнат у другому палаці. Обидві будівлі обладнали електричними та опалювальними системами. У туалетах була гаряча вода. У підвалі організували бомбосховище, здатне витримати крах будівлі. Для американської делегації встановили телефонну систему із 20 включеннями. Радянський допоміжний персонал мав мешкати в гуртожитку із власною кухнею, у якому могли розміститися шістдесят осіб. Американській та британській делегаціям надали сорок машин, здебільшого американського виробництва. На місці встановили пекарню та риболовну станцію, для урізноманітнення продуктів харчування, привезених з інших частин СРСР. Берія повідомив, що 20 січня Сакський аеродром та приміщення в Лівадії перевірено та затверджено посадовими особами США[74].

«Лівадійський палац був повністю відреставрований упродовж останніх трьох тижнів, із того часу, як його обрали резиденцією американської делегації, — свідчив інформаційний бюлетень для прибулих членів американської делегації. — Ніхто з тих, хто прибуває сьогодні, не зможе повністю уявити колосальне завдання, яке радянці вирішили менш ніж за місяць, щоб прийняти цю конференцію. Ці будівлі не призначалися для обслуговування готельного типу. Радянці зробили все можливе, щоб пристосувати їх до потреб великої команди, яку ми привезли»[75].

Коли ввечері 3 лютого кортеж Рузвельта доїхав до Лівадійського палацу, ніщо не нагадувало про колишню руїну. «Коли ми приїхали, — писала Анна Беттіґер у своєму щоденнику, — у всіх кімнатах першого поверху мирно потріскував вогонь у камінах, і ми раділи, адже дуже змерзли після нашої п’ятигодиної поїздки». Вечерю подали приблизно о дванадцятій: це була ікра, нарізана риба «несмажена, але якось оброблена», дичина, шашлик, який Анна назвала «м’ясом на шампурі», картопля. Було два види десерту та кави. Шампанського, вина й лікеру було багато. Кетлін Гарріман розповіла Анні, що «метрдотель та його два помічники накривали і розбирали цей стіл по 3—4 рази на день упродовж минулого тижня, експериментуючи з розташуванням скла і порцеляни». Для кожного гостя передбачалося п’ять склянок. Анна була «приголомшена», побачивши стільки склянок, але посуд видався їй «симпатичним». Їй сподобалась їжа, але вона здивувалася тим, що «кожного разу, коли від чогось відмовлялися, метрдотель кривився, як грозова хмара чи смертельно ображена людина».

Президента шанували в особливий спосіб. Метрдотель привітав Рузвельта багатьма поклонами, звертаючись до нього «ваша високоповажносте». Він мав у своєму розпорядженні трикімнатний номер із кабінетом, розташований у приміщенні царської зали для аудієнцій, їдальнею в колишній більярдній залі та спальнею в колишньому кабінеті царя. Він також користувався розкішшю приватного туалету в будівлі, де, за словами Кетлін Гарріман, «приміщення для вмивання були практично відсутні». Поглянувши на житло, президент Рузвельт сказав: «Я не можу зрозуміти занепокоєння Вінстона. Це місце має всі зручності дому».

Кетлін була готова розділити кімнату з Анною Беттіґер, але донька президента воліла мати власну маленьку кімнату. «У ній стоїть смішне старе залізне ліжко, із тонким матрацом, який на фут коротший від пружинної основи, один круглий стіл і зовсім немає крісел, — написала Анна у своєму щоденнику. — Та проте обіцяють трохи більше меблів завтра! За дві кімнати звідси розташована велика кімната з туалетом та раковиною з холодною проточною водою, і нічого іншого. У цьому номері двоє дверей, одні з яких не мають замка. До гарячої води мені треба пройти цілий блок. Однак на цьому поверсі є три ванні кімнати (повністю облаштовані) для приблизно двох десятків із нас, тому занадто великих черг бути не повинно. Батько має власну ванну. Вона трохи на віддалі від його кімнати, але він вважає, що я можу користуватися нею, адже вона на відстані лише півблока від моєї кімнатки!»[76]

Перший поверх Лівадійського палацу було зарезервовано для президента, його доньки та головних членів делегації, у тому числі державного секретаря Стеттініуса й посла Гаррімана. Другий поверх, який перед революцією був резиденцією цариці та її чотирьох дочок, призначався для начальників