Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

коронних військ і шляхти на користь Орди викуп пішов винятково на користь хана та татарської знаті. Прості ж кримці залишились ні з чим і були змушені надолужувати власні втрати «вибиранням» українських міст і сіл. Певна річ, що, ображені в такий спосіб, ординці були особливо нещадними й безжальними. Водночас Україною поширювались і більш фантастичні розповіді про участь самого козацького гетьмана та козацької старшини в цих нелюдських відплатах союзникові. Про двояку роль козацької старшини в тих трагічних подіях згадує і Самовидець у своєму «Літописі», зауважуючи готовність Хмельницького дати Орді як викуп «полоном городов дванадцяти, коториє могут виняті», а також той факт, що козацький гетьман, разом «з ханом кримським розправивши Орду, себто придавши (кожному) мурзі козаків. І так козаки позводили багато городів, татари людей в неволю побрали, а козаки майно забрали, і спустіли значні міста».

Українські історики пояснюють виникнення такої лихої слави про гетьмана та козаків тим фактом, що Кримську Орду українськими землями супроводжували полковники Мартин Небаба й Данило Нечай. У супровід вони були виряджені гетьманом, вочевидь, саме для того, аби стримати надмірності з боку татар. А вийшло так, що саме з ними й стали асоціювати ті звірства, що мали місце після Зборівської кампанії. А про самого Богдана саме після зборівських розчарувань український народ склав чи не найбільш гірку для нього пісню:

«Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула,

Що велів брати дівки й парубки і молодії молодиці!»

Не менш болючим після підписання миру 1649 р. було питання й обмеження козацького реєстру 40 тисячами чоловік. Хмельницький волів би за ліпше взагалі не зв'язувати собі руки жодними зобов'язаннями в цій сфері. Однак Іслам III Ґерай це питання вирішив з Яном Казимиром за спиною козацького зверхника, і тому нічого більше не лишалось, як прийняти цю ситуацію. Щоправда, у розпорядженні гетьмана був один спосіб протидії цьому — саботувати виконання домовленостей. Однак королівська сторона наполягала на якнайшвидшому вирішенні цієї проблеми й напряму пов'язувала готовність української сторони привести кількісні показники реєстру до визначених Зборівською угодою параметрів зі справою її ратифікації сеймом.

Спочатку Хмельницький планував реалізувати надскладне завдання по складанню 40-тисячного козацького реєстру якомога публічніше, провівши його через військову раду. У середині жовтня на Росаві, неподалік Канева, мала відбутися рада, учасникам якої — «полковникам з осавулами і з сотниками і з черкасами» — і потрібно було б вирішити, «кому в реєстрових козаках бути, а кому не бути». Але Україною прокотилась хвиля невдоволення виписуванням козаків з реєстру, на чолі руху стали впливові козацькі старшини, наприклад полковник брацлавський Данило Нечай. Терміни прибуття старшини до Канева минули, і Хмельницькому довелось докласти немалих зусиль, аби хоч якось просунути цю справу. Було вирішено проводити запис козаків до реєстру силами полкової старшини, старшим над якою було визначено військового обозного Івана Черняту.

Визначальним принципом при формуванні компутів мала стати вимога: «...в козаки писати тих, котрі служать старо і всяку службу виконують». Утім, існують свідчення того, що допущена до реалізації цієї складної справи полкова старшина вирішила використати момент для особистого збагачення. Під час складання компуту підприємливі полкові старшини вимагали від кандидатів на «люстрову службу» по «30 і по 40 і більше» червоних золотих. Унаслідок цього до числа реєстровців потрапляли переважно заможні козаки. «Монетаризація» процесу привела до реєстру чимало представників міського стану та селян. Загалом робота з унормування козацького реєстру була в основному завершена на початку 1650 р. Зведення полкових списків у загальний реєстр Війська Запорозького провадилось у Чигирині у Військовій канцелярії, «де справи робляться». Загальний реєстр увібрав у себе 40 477 чоловік, тобто перевищив встановлені норми майже на півтисячі осіб.

Іншою, не менш складною проблемою стала для гетьмана Хмельницького реалізація положення щодо повернення шляхти і коронної адміністрації на терени козацької України. Шляхта, котра наважилась повертатися до своїх маєтностей, наражалася на неабияку небезпеку, з України надходили звістки про вбивства шляхтичів і їхніх урядників. Через спротив простолюду шляхта Київського воєводства так і не змогла провести сейм в традиційному місці свого збору — в Київському замку, обмежившись збором лише частини лицарського товариства Київщини неподалік Житомира: «...з великим жалем... просто неба над рікою Случчю». Тривожною була ситуація і в Брацлавському та східних районах Подільського воєводств. «Плебс залишається в купах, не впускає панів додому», — скаржився королю Адам Кисіль у жовтні 1649 р.

«Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі».

Звитяги та шаленства визвольних змагань початку 1650-х

«Проклята справа», або Рубікон у Красному

Зборівський мир 1649 р. вичерпав себе уже на кінець 1650-го. Чи не останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Яна II Казимира, стала Молдавська виправа Війська Запорозького влітку 1650 р., що засвідчила повне ігнорування гетьманом Хмельницьким накинутих на нього обмежень у визначенні власної зовнішньої політики. Розв'язка ж настала лише влітку наступного року, коли на полях неподалік Берестечка зійшлись очолювана особисто королем коронна армія та посполите рушення з одного боку та козацьке військо, повсталі селяни і міщани спільно з кримськими татарами — з другого.

Але, перш ніж сторони зійшлись у двобої, кожна з них пройшла тривалий шлях підготовки до великої війни. Війни, як вони сподівались, переможної. Але перемога могла мати лише одного господаря, а жертв вимагала чимало...

Прешим важливим кроком прибічників збройного розв'язання «козацької проблеми» на шляху підготовки нової війни, покликаної вдовольнити жадобу помсти за поразки Речі Посполитої минулих років та теперішні знущальні витівки Хмеля, мав стати скликаний на грудень 1650 р. вальний сейм. Зміну політики Речі Посполитої щодо «козацького питання» віщувало багато прикмет й ознак. Однією з них стала смерть на початку серпня великого коронного канцлера Єжи Оссолінського, котрий в оточенні Яна II Казимира відігравав роль такого собі генератора ідей політичного порозуміння з козацтвом. Своїм авторитетом і впливом на державні справи канцлер стримував прибічників ідеї збройного приборкання козацтва від невиправдано агресивних дій. Наступником же Оссолінського на уряді великого канцлера став його принциповий політичний опонент — холмський біскуп Анджей Лєщинський.

Сейм 1650-го, враховуючи небезпеку, що нависла над державою, ухвалив рішення збільшити чисельність коронного війська до 36 тисяч, а литовського — до 15 тисяч осіб. І відразу ж по завершенні його роботи Ян II Казимир видав «перші віці на посполите рушення», тобто офіційне оголошення мобілізації шляхетського ополчення. А тим часом коронні й литовські гетьмани одержали наказ протягом шести