Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Знаєте вже. Вирахували. Ми ж раніше не зустрічалися.

— Слухайте, Головко, ну не намагайтеся виглядати дурнішим, ніж ви є. Не вмикайте цього. Мені не треба.

— Ви про що?

— Тобто доведеться пояснити. Вважайте, загнали на слизьке, — вона машинально розстебнула ще один верхній ґудзик і лишилася сидіти. — Труп молодої жінки з ознаками насильницької смерті виявили у квартирі такого собі Олега Кобзаря. Кілька років тому він звільнився з органів за власним бажанням. До того служив у відділі особливо тяжких злочинів. Тут, — вона поплескала долонею по коліну, — у Святошині. Жив неподалік свого колишнього управління, що цілком логічно. Не менш логічно й правильно, що близький друг Кобзаря примчить на місце пригоди, щойно дізнається. Навіть якщо не його чергування, але ж то взагалі деталі. Вбивство розкривають усім відділом, колективна праця.

— І ви дізналися про тутешні розклади у себе в Главку отак, за дві години?

— Дві години — багато, капітане. Мені вистачило шістдесяти хвилин. Погодьтеся, ситуація нестандартна. Інформація прийшла сама собою... якщо можна так сказати.

— Ніколи з вами не стикався, Віро Павлівно. Коли почув — сюди чомусь їде сама Холод, навіть трошки, знаєте, затрепетав.

— Не блазнюйте, — вона трохи поміркувала й вирішила не жаліти Головка. — Не кожний рудий має вдавати з себе клоуна.

— Чув — різка ви, — той не образився або, швидше, не проявився. — Донецький стиль, фірмовий.

— Рудий — не лайка, — її обличчя враз скам’яніло. — Чого не скажеш про щойно вжите вами слово. Зараз донецький тут, у Києві, звучить як діагноз. Невиліковна хвороба, носіїв якої треба ізолювати чи навіть нищити.

— Не лише в Києві звучить, — парирував Головко.

— Ви щойно вкотре пояснили мені, чому почалася війна. І я розумію: це мені за рудого. Чоловіка б ви вдарили.

— У жінок із Донецька чоловічі характери. Вас ударити — здачі дасте.

Вона підвелася. Погляди схрестилися.

— Даруйте, — вичавила нарешті. — Не хотіла вас зачепити.

— Хотіли.

— Згода. Хотіла. Бачу — вдалося, — губи склалися в легку посмішку. — Один-нуль на мою користь, капітане Головко. Визнайте. Й відкиньте Павлівну, називайте Вірою. Мені так зручніше. Вважайте, знайомство відбулося. Досить гарикатися.

З передпокою до них зазирнув опецькуватий, схожий у плетеній шапочці на молодого гриба-підосичника опер, кахикнув:

— Тут ніби все, Артеме.

— Зараз, Костю, — сказав Головко, не повертаючись на голос, — коли гриб зник, ступив трохи вбік, прихилився широким плечем до одвірка. — Зватиму вас, як зручно мені. Кажуть, із слідчою Холод треба дружити.

— Не хочете? — брови підскочили догори.

— Ні. Друзі працюють разом. А ви тут, щоб забрати справу до себе й займатися нею без моєї участі.

— Припустімо, на те є причини.

— На що?

— Забрати у вашого відділу й загалом вашої управи цю справу. На місці вашого начальства я б зітхнула з полегшенням. Звичайно, як ви кажете, працюватимуть усі. Та вестиму я. Маю в розпорядженні іншу групу, до якої ви, Головко, не зможете влитися навіть за мого бажання.

— Чому це?

— Знову вмикаєте ідіота чи справді не дійшло? — Віра підвелася. — Ви не зацікавлені розкрити злочин. Ваш інтерес — відбілити друга, якого вже оголосили в розшук, бо інших підозрюваних катма. І взагалі, Головко, вам доведеться ще сьогодні сісти й написати, бажано — в деталях, про свої контакти з Кобзарем хоча б від початку нинішнього року, — вона перевела подих. — Передати справу мені змушує одна вагома обставина. Та якби не вона, вас на крок не підпустило б до розслідування ваше, тутешнє, святошинське начальство. З тих самих причин, Головко. Й змусило б писати те саме, що прошу я. Отак.

Рудий мовчав.

Два — нуль, переможно подумала Віра.

— Можливо, Кобзар не причетний прямо. Та все одно має до вбивства якийсь стосунок. Міг бачити вбивцю, наприклад.

— Де?

— Тут, у цій кімнаті.

— Як?

— Треба з’ясувати. Між ними тут щось відбулося. Бачте, — вона обвела круг себе рукою. — Сліди боротьби. Все розкидане.

Головко не стримався, реготнув.

— Ви чого?

— І це — все? — рудий далі сміявся, що виглядало зовсім недоречним на місці, де знайшли понівечений труп дівчини. — Недалеко ви так зайдете, Віро Павлівно, ох, недалеко. Пильність слідчої Холод перебільшена.

Обличчя знов скам’яніло.

— Здається, я просила вас не блазнювати, Головко. Не всім рудим пасує.

— Хіба я винний, що народився рудим? — він поволі опановував себе. — Сліди боротьби, кажете? Коли Кобзар ще служив, у нього на робочому столі щодня лишалися такі сліди боротьби. Віро Павлівно, у Олежки жодна річ ніколи не знала свого місця ніде. Спосіб життя, розумієте? Ну, отака людина! — він розвів руками. — Не всюди б’ються, де бардак.

Два-один.

— Не звикла до неохайних людей, — мовила вже спокійніше.

— Риса характеру не найкраща, — погодився Артем. — Проте зовсім не означає, що чоловік, який розкидає речі по квартирі, неодмінно маньяк.

Тепер Віра почала так само неквапом застібати ґудзики.

— Бачте, як доречно згадали. А збиралася ж пояснити.

— Згадав про що?

— Про кого. Маньяк. Саме хотіла пояснити, чому справу у вас забирають, а ви заговорили-заморочили. Це п’яте вбивство, Головко.

— Як? — настала його черга ловити ротом повітря.

— Слідство неодмінно встановить, до чого тут колишній офіцер міліції Олег Кобзар. Але поза тим від минулого листопада в різних місцях Києва знайшли вже чотири мертвих дівчини. Приблизно одного віку. Всі задушені, з відрізаними сосками. Остання жертва знайдена десять днів тому. Хоч отак, у помешканні — вперше, — обтягнуті шкірою рукавичок пальці впоралися з останнім ґудзиком. — Після третьої жертви справи об’єднали, передали в Головне управління. Веду її я.

— Чому? — бовкнув Головко.

— Чому я? — перепитала Віра. — Мабуть, тому, що про мене кажуть правду. Бо я різка. І в мене фірмовий донецький стиль, — вона простягнула візитку. — Захочете про друга поговорити, ось мої контакти. Думаю, достатньо.

Рудий промовчав.

Три-один.

2

Їй виповнилося вісімнадцять, коли стала «Міс Донецьк».

Віра Холод, у дівоцтві — Юрченко, належала до тих жінок, кого обтяжує власна врода. Красуні, ще й модельної