Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

свого переходу з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я, Йордан значне місце відводить їхнім стосункам з венедами. Останні рішуче виступили проти готів і протягом III—IV ст. вступали з ними у відкриті воєнні сутички. Йордан пише: «Після поразки герулів Германаріх (готський король. — В. Б.) направив військо проти венедів. Останні, хоч і достойні презирства, через слабкість зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку дати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венеди, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме на початку переліку племен,— походять від одного коріння і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів. Хоч зараз через наші гріхи вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялись владі Германаріха»[113]. Оскільки венеди згадуються римськими авторами І—II ст. н. е., то процитований текст Йордана зв’язує венедський період в історії слов’ян з ранньосередньовічним, коли вони вже виступають під іменем антів та склавинів і пов’язуються на території України з двома чітко вираженими археологічними культурами V—VII ст. В літературі ведеться дискусія з приводу того, чи анти та склавини — це пізніші племінні утворення, що виникли в результаті поділу венедів на дві частини з новими найменуваннями, чи ця згадка Йордана припускає тричленний поділ слов’ян, що виникає в надрах венедського союзу. Ми схильні підтримати іншу думку, обґрунтовану В. П. Петровим і Я. Пастернаком[114]. Вона узгоджується з новими археологічними джерелами, які, як це буде показано нижче, уже в першій половині І тис. н. е. відображають декілька племінних груп слов’янського населення на території України: зубрицькі і пізньозарубинецькі пам’ятки І — початку III ст. н. е., київська та частина черняхівської культури III — початку V ст. Цей поділ у більш завершеній формі зберігається і в VI ст., коли візантійські джерела фіксують, крім венедів, ще два слов’янські племінні об’єднання — склавинів та антів. На території України вони представлені пам’ятками празької та пеньківської культур VI—VII ст. На території Середньої і Північної Польщі в VI ст. викристалізовується із більш ранніх пшеворських старожитностей ще одна окрема дзедзіцька група слов’янських пам’яток, яка, очевидно, відображає дальший розвиток західної частини слов’янського населення, що зберігає свою стару назву венедів. Подібної думки дотримується німецький дослідник К.-В. Штруве. Він упевнений, що вперше вжитий Йорданом термін «слов’яни» (в латинізованій формі «sklavus») стосується тієї частини слов’янського населення, що входила в більш раннє слов’янське племінне об’єднання, яке до його тричленного поділу відоме під загальною назвою венедів. «Із тексту Йордана,— пише К.-В. Штруве,— можна ясно зрозуміти, що назва «венети» розумілася в першій половині VI ст. як узагальнена назва слов’янських племінних союзів»[115]. Отже, склавини та анти — це нові слов’янські племінні утворення, що відокремились від венедського союзу племен. Можливо, те слов’янське населення, яке зберегло свою стару назву венедів, у VI ст. набуває назви «відіваріїв», згаданих Йорданом. Г. Лябуда вважає це плем’я венедським, інтерпретуючи його назву як венді-варії[116]. Спираючись на Йордана, який описує війну готського князя Вінітарія з антами, очоленими князем Божем, у другій половині IV ст.[117], можна припустити, що процес поділу на венедів, антів та склавинів почався не в V ст., а значно раніше, принаймні з IV ст. н. е. В VI—VII ст. цей поділ вже був завершений, що підтверджується й археологічними джерелами. Більше того, археологічні дослідження останніх десятиліть показали, що пеньківські пам’ятки, які пов’язуються з антським об’єднанням, та празькі, пов’язані із склавинами, виникають як дві окремі археологічні культури вже в середині V ст. Тобто антське та склавинське угруповання вже в V ст. чітко розрізняються за характером матеріальної культури, що пояснюється різними витоками кожної із них, про що буде сказано нижче.

Деякі дослідники вважають, що антам належали й колочинські пам’ятки, розташовані в лівобережній частині верхів’я Дніпра, оскільки їх витоки, як і витоки пеньківської культури, сягають київських старожитностей[118]. Однак це питання до кінця не з’ясоване. Колочинська культура, яка включає в себе й балтський компонент, могла належати ще якомусь четвертому об’єднанню. Останнє, будучи віддаленим від центру готського союзу племен, не потрапило на сторінки «Гетики» й залишилось без найменування.

Йордан, Прокопій Кесарійський, а також інші візантійські автори визначають приблизно регіони, де жили слов’янські племена склавинів та антів у VI ст. н. е. «... На північ, починаючи від місця зародження ріки Вістули, на безмежних просторах розташувалось багатолюдне плем’я венедів. Хоч їх найменування тепер змінюються відповідно до різних родів та місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами та антами... Склавини живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ — до Вістули... Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин»[119]. За даними Маврикія, ці племена займали суміжні регіони: «Місцевості, зайняті склавинами та антами, розташовані вздовж рік, і вони так співвідносяться між собою, що між ними немає такої великої відстані, щоб про неї варто було згадувати. Племена склавинів та антів подібні за своїм способом життя, за своїми звичаями, своєю любов’ю до волі. Їх ніяким чином не можна схилити до рабства»[120]. Якщо кордони розташування склавинів та антів, окреслені Дніпром та Дністром, не викликають сумнівів, і зараз на основі археологічних даних їх можна лише уточнити, то географія міста Новієнтуна та Мурманського озера залишається дискусійною. Їх пошуки Проводяться вже багато років, вони не закінчені й нині. Подібні назви місцевостей відомі в Паннонії та дельті Дунаю. В. П. Кобичев вважає, що південно-західна межа Склавії Йордана знаходилась у Середньому Подунав’ї[121]. В цьому його переконують такі рядки із «Гетики» Йордана: «Скіфія межує з землею Германії аж до того місця, де народжується ріка Істр (Дунай) і простягається Мурсіанське Озеро. Вона тягнеться до рік Тіри і Данастра (обидві назви стосуються р. Дністра) і Вагосоли (судячи за порядком переліку рік — Південний Буг), а також великого того Данапра»[122]. Однак можливості прив’язок давніх втрачених географічних назв до сучасних надто відносні. Крім того, у звістках античних авторів відсутні відомості про час заселення слов’янами того чи іншого району, тому немає підстав усі регіони, де перебували ті чи інші слов’янські племена в часи Йордана вважати їхньою первісною територією. Ці відомості треба перевіряти даними археології та інших наук. Слов’янські пам’ятки на Середньому Дунаї з’являються лише в VI ст. н. е., тобто в часи