Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

у туніках та непідперезаних, а деколи й тримати десятифутовий стовп, чи навіть дерен.

25. Ніколи — ані після громадянської війни, ані на зборах, ані в едиктах нікого з воїнів не називав “друзями по зброї”[123], а просто “воїнами”, і також не дозволяв так звертатися до воїнів ані своїм синам, ані пасинкам, коли вони були при військовій владі, оскільки вважав це занадто підлесливим як у військовій дисципліні, так і в часі миру, а також і стосовно достойності своєї та своїх близьких. 2. Набирав у військо вільновідпущеників, окрім пожежної охорони у Римі та зі страху перед заворушеннями у час нестачі продовольства, лише двічі: один раз, для захисту колоній поблизу Ілірика, і другий — для оборони берега ріки Рейн. Їх набирав на службу від заможних господарів та господинь, і відпускав без жодних зволікань; тримав їх під окремим знаменом, і ніколи не змішував з вільнонародженими воїнами та не озброював їх так, як інших. 3. Як військові дари радше надавав ланцюжки та браслети з дорогого золота чи срібла, аніж вінки за взяття стін чи валів, що були почесними винагородами: їх надавав якомога рідше та безпристрасніше, і часто навіть звичайним воїнам. Марку Агриппі після перемоги у морській битві в Сицилії подарував голубе знамено. Лише тріумфаторам, попри те, що вони брали участь у походах і були причетними до перемог, не вважав за можливе надавити винагороди, тому що вони самі мали право надавати їх, кому вважали за потрібне. 4. Сам він вважав, що найгірші риси справжнього вождя — це поспішність та нерозсудливість. Тому часто було чути від нього:

Квапся поволі,

Обережний полководець кращий од зухвалого,

А також:

Добрий поспіх, як на діло зважитись без поспіху.

Стверджував, що будь-яку війну чи битву слід розпочинати лиш тоді, коли надія вигоди значно більша, ніж страх поразки. Говорив, що маленьку вигоду здобувати великим ризиком — це так само, як ловити рибу золотим гачком: адже шкоду від його втрати не виправдала б жодна здобич.

26. Керівні посади та почесті приймав передчасно, включно з новими та постійними. Консульство дістав у двадцятирічному віці: підступивши як ворог з легіонами до міста, вислав посланців, домагаючись посади від імені війська; коли ж сенат завагався, то центуріон Корнелій, керівник легатів, відгорнувши плаща, показав руків’я меча і не соромлячись сказав у курії: “Ось хто зробить, якщо ви не зробите”. 2. Наступне консульство отримав дев’ять років опісля, а третє — ще через один рік. Усі наступні, аж до одинадцятого, одержував поспіль; дванадцяте ж дістав аж після перерви у сімнадцять років, оскільки відмовлявся від багатьох запропонованих, а тринадцяте попросив через два роки після останнього, прагнучи обіймати найвищу посаду в керівництві, щоб вивести своїх синів, Гая та Луція, на форум у їх повноліття. 3. П’ять проміжних консульств, із шостого по десяте, займав по рокові кожне, а всі решта — по дев’ять, шість, чотири та три місяці: хоча друге тривало всього лиш кілька годин, адже коли вранці першого січня зайняв своє місце на курульному кріслі[124] перед храмом Юпітера Капітолійського, посидівши трохи, склав повноваження та передав посаду наступнику. Не всі консульства розпочинав у Римі: четверте — в Азії, п’яте — на острові Самос, восьме та дев’яте — у Тарраконі.

27. Десять років був у тріумвіраті, створеному для відновлення республіки, і спочатку деякий час виступав проти колег, намагаючись не допустити проскрипцій, але коли їх встановили, то жорстокістю перевершив їх обох. Адже якщо ті часто піддавалися впливу та благанням окремих осіб, то він прагнув бути якомога менше податливим: покарав навіть свого наставника Гая Трояна, який був колегою його батька Октавія під час едильства. 2. Ще більше про це пише Юлій Сатурній: коли після завершення проскрипцій Марк Лепід вибачився у сенаті за минуле і висловив надію на милосердя у майбутньому, то він виступив проти цього, заявивши, що хоча проскрипції завершено, все ж він залишає за собою повну свободу дій. Проте згодом, наче розкаюючись у своїй впертості, надав сан вершника Титові Вінію Філопеменові: були чутки, що він колись переховував свого патрона, коли той потрапив у списки. 3. Таким управлінням Август накликав на себе велику ненависть. Якось, виступаючи з промовою перед воїнами та юрбою простолюду, помітив Пінарія, римського вершника, що робив нотатки: наказав його тут же заколоти, запідозривши того у шпигунстві та зраді. Коли ж трапилося, що Тедій Афр, новообраний консул, доволі саркастично висловився про якийсь його вчинок, то Август жахливими погрозами довів його до самогубства. 4. А також, коли претор Квінта Галл підійшов його привітати, тримаючи під плащем подвійні таблиці, то запідозрив, що той приховує меча: але не зважився одразу його обшукувати, щоб це не виявилося чимось іншим, а невдовзі опісля наказав центуріонам та воїнам схопити його просто в суді, катував його, наче раба, і не вивідавши нічого, наказав стратити, попередньо власноруч вибравши йому очі. Сам же Август описує, що той накинувся на нього при спробі порозмовляти, за що його взяли під сторожу, а згодом покарали вигнанням із міста; загинув той, мовляв, у кораблетрощі чи під час нападу розбійників. 5. Згодом Август отримав довічну посаду трибуна, у якій раз чи навіть двічі вибирав собі колегу терміном на п’ять років. Як довічну дістав також посаду наглядача за звичаями і законами, і саме тому тричі влаштовував перепис населення — перший та третій раз із колегою, а другий — самотужки, хоча й не був на посаді цензора.

28. Двічі роздумував про відновлення республіки: вперше — безпосередньо після усунення Антонія, пам’ятаючи його постійні закиди, що саме через нього її не відновлено; і вдруге — після довгої виснажливої недуги, коли навіть закликав посадовців та сенаторів до себе додому, аби передати їм зведення про загальний стан справ імперії. Однак вважаючи, що навіть на дозвіллі не буде у повній безпеці, і що доручати владу багатьом є необдумано, вирішив не віддавати владу: і невідомо, що краще — його воля чи її наслідки. 2. Свою волю неодноразово висловлював усно, і врешті записав у едикті такими словами: “Оскільки мені випадає честь воздвигнути республіку і надати їй стійкості та надійності, то я сподіваюся пожати бажані плоди цієї праці: щоб називали мене найкращим творцем республіки, і відійшовши, узяти з собою надію, що ті основи республіки, які я заклав, будуть і надалі непохитними”. Сам Август домігся бажаного, усілякими способами намагаючись зробити так, щоб ніхто не нарікав на нові порядки. 3. Місто, яке не