Читати книгу - "Айвенго (укр)"

Усіх слуг Седрика та Ательстана ретельно обшукали, обеззброїли та зачинили в челядницькій.

Просторе приміщення, у яке помістили обох саксонських вельмож, не мало замків. Зараз воно було чимось схоже на кордегардію, тобто кімнату для охорони, але в далекому минулому явно мало інше призначення. Седрик, киплячи від гніву, без упину походжав із кутка в куток.

– Яка ганьба! – знов і знов твердив він. – У цьому самому залі мій дід бенкетував із королем Гарольдом! Хто б міг уявити, що ти, благородний Ательстане, і я, нащадок одного з найхоробріших захисників саксонської корони, опинимося в полоні у підступного норманського пса…

– Це, звичайно, не надто приємно, – зауважив Ательстан, – але, сподіваюся, вони незабаром відпустять нас, запросивши помірний викуп.

Про те саме болісно розмірковував і нещасний Ісаак із Йорка, який метушився в сирому та похмурому підземеллі замку. Слабке світло, що проникало сюди крізь щілини під склепінням, тьмяно освітлювало іржаві кайдани та ланцюги, розвішані на запліснявілих стінах темниці. Нарешті, остаточно змерзнувши, старий закутався в теплий плащ, улаштувався на соломі й, уже трохи вгамувавшись, зібрався подрімати. Однак тієї самої хвилини важкі дверні засуви зарипіли й до темниці увійшов Реджинальд Фрон де Беф у супроводі двох похмурих сарацинів – слуг храмовника.

Фрон де Беф, високий лицар могутньої статури, був відомий повсюди тим, що не нехтував жодними засобами для зміцнення своєї феодальної влади. Усе його життя було присвячене війні та судовим позовам, а риси його грубого обличчя, зритого шрамами та рубцями від старих ран, відбивали тільки злобу, жорстокість і безмежну сваволю. За поясом шкіряної куртки барона стирчав кинджал, там само гойдалася важка зв’язка ключів, одним з яких він одразу ж замкнув двері підвалу зсередини.

Переляканий на смерть старий не знайшов сил навіть поворухнутися, і через це барон зшаленів.

– Собако! – заревів він, наближаючись до полоненого. – Ти винен мені тисячу фунтів сріблом як подяку за мою доброту! Бо я поки що не остаточно передумав залишити тебе живим.

– Зглянься, лицарю! – простогнав Ісаак. – Я старий та бідний. Перемога наді мною не принесе тобі слави: розчавити хробака – не велика заслуга. Звідки мені взяти такі гроші?

– Немає у тебе срібла, я візьму золотом. Кожен знає, що твоє плем’я так само брехливе, як і багате… Якщо не сплатиш викуп, живим тобі звідси не вибратися…

– Пане, – Ісаак, крехчучи, підвівся, ховаючи лукавий погляд, – у мене справді немає й ніколи не було такої суми. Моя рідня в Йорку, хоча й дуже тяжко, могла б її зібрати, але це потребуватиме чимало часу… – Старий осікся й позадкував, помітивши, що норман дав знак сарацинам, а потім указав на дибу. – Зачекай, пане! Не заплямовуй свої благородні руки кров’ю безвинної жертви! Відряди мою дочку Ревекку в Йорк – і вона привезе тобі викуп. Чи згоден ти на це, сер лицар?

Не відповідаючи на запитання, де Беф зупинив катів і з удаваним подивом поцікавився:

– Невже чорноока красуня – твоя дочка, єврею? А я вже був вирішив, що… Я відправив її прислужувати серу Бріанові де Буагільберу.

Лемент, який вирвався з горла нещасного Ісаака, струснув похмуре склепіння підземелля.

– Пане лицарю, – старий упав навколішки й обхопив укриті пилом чоботи мучителя, – бери все, що в мене є, зроби мене жебраком, убий мене – але змилуйся над дочкою! Захисти честь невинної дівчини, єдиної розради, посланої мені великодушним Богом. Її мати померла…

– Пізно, – перервав де Беф стогін старого. – Я дав слово й не можу змінити того, що вже сталося. Або має статися… І чому ти вирішив, що мій шляхетний гість може скривдити твою дочку?

– Чого ж іще чекати від храмовника? – Ісаак підвівся та спідлоба зиркнув на барона, який широко посміхався. – Самого тільки лиха й горя…

– Нечестивцю, не насмілюйся чорнити брехливим язиком могутній та священний лицарський орден! Сплачуй викуп, або я віддам дівчисько своїй челяді!

– Негідник! – закричав старий, тремтячи і задкуючи до вогкої стіни. – Будь ти проклятий навіки! Нічого ти не одержиш доти, доки не повернеш мою Ревекку…

Де Беф люто зблиснув очима і прогарчав, повертаючись до сарацинів, що застигли, немов кам’яні боввани:

– Побачимо, якої ти зараз заспіваєш… Зірвіть із цього юдейського собаки одіж і розіпніть на стіні!

Кати кинулися до Ісаака, щоб виконати наказ барона, аж раптом до темниці долинув із-за мурів замку віддалений звук рога, який тричі просурмив. Відтак почувся похапливий стукіт у двері льоху та безліч голосів почали кликати Фрон де Бефа. Барон злісно вилаявся й відступив від старого, надавши Ісаакові змогу чи то радіти своєму тимчасовому порятунку, чи то оплакувати долю дочки.

Розділ 18

Покої, у яких залишили леді Ровену, були обставлені з варварською розкішшю. Одначе меблі, що колись належали померлій дружині барона, встигли спорохніти, на стінах висіла подрана лиштва, а камін, який давно не розпалювали, був увесь затягнутий павутинням. Проте вирішили, що саме ця кімната й годиться для спадкоємиці саксонського престолу, тож горда красуня на самоті зможе поміркувати про своє сумне становище.

Однак її майбутнє докладно обговорювали під час рясної трапези господар замку, лицар-храмовник і Морис де Брасі. Кожен із них палко обстоював власну користь, і лише після тривалих суперечок згоди було досягнуто, а долю полонянки остаточно вирішено.

Близько півдня Морис де Брасі, заради якого й був улаштований беззаконний напад на загін Седрика Сакса, з’явився до леді Ровени, щоб здійснити задумане – домогтися її руки й багатого посагу.

Наречений постав перед дівчиною в усьому блиску придворного норманського вбрання. Він скинув зелений каптан і маску розбійника; довге й густе волосся лицаря, заплетене у безліч косиць, спадало на розкішний плащ, підбитий хутром; обличчя лицаря було чисто поголене, а довгий камзол із гаптованим золотом паском, на якому висів у піхвах важкий меч, – ретельно вичищений слугою. Передки черевиків де Брасі, згідно з останньою модою, загиналися вгору подібно до баранячих рогів.

Він чемно вклонився і запропонував дівчині сісти. Одначе леді Ровена, не звертаючи уваги на його слова, промовила:

– Якщо ви з’явилися сюди як тюремник, сер лицар, то ув’язненій належить стоячи вислухати свій вирок.

– Навпаки, наймиліша пані, – де Брасі з почуттям приклав руку до грудей, – це не ви, а я ваш покірний бранець. Тільки ваша незрівнянна чарівність змусила мене здійснити зухвалий та шалений вчинок стосовно тієї, що розбила моє серце.

– Прошу вас, сер, не розмовляти так зухвало, – насупилася леді Ровена й гордо підняла голову. – Ми з вами не знайомі, але така фамільярність більше годиться для трубадурів або ярмаркових блазнів.