Читати книгу - "Остання битва"

мали сьогодні на увазі, коли казали, що Аслан – то Таш, а Таш – то Аслан». – «Без сумніву, мій мудрий коте, ти добре зрозумів, про що йдеться», – відповів на те Рішда. «А йдеться про те, що їх обох не існує?» – на всяк випадок спитав Рудий. «Те відомо усім, не обділеним розумом та знаннями», – обізвався таркаан. «Виходить, ми гарно розуміємо один одного, – промуркотів кіт. – Чи ти, як і я, вже трохи стомився від Крутя?» – «Дурна та жадібна тварюка, – відповів йому інший, – але нам він іще знадобиться. Тому маємо тримати все в таємниці та зробити так, аби Круть скорився нашій волі». – «А також, чи не буде нам на руку, – додав Рудий, – якщо ми прийматимемо освічених нарнійців до нашої ради: лише тих, котрі справді стануть у пригоді? Звірі, що щиро вірять в Аслана, можуть з’явитися коли завгодно – і обов’язково з’являться, тільки-но Круть розбовкає свою таємницю. Але ті, хто чхав і на Таша, і на Аслана, дбаючи тільки про власний прибуток і про ту винагороду, яку може дати їм тісрок, коли Нарнія стане остраханською провінцією, будуть нам вірними служками». – «Чудово, просто чудово, коте! – відповів командир. – Але обирай обережніше».

Поки гном розповідав, день якось змінився… За сніданком сяяло сонце, а тепер… Верть тремтів, Діамант неспокійно вертів головою. Джил підвела очі.

– Небо затягає хмарами, – зауважила вона.

– І така холоднеча, – додав Верть.

– І справді, Левом присягаюся! – погодився Тіріан, дмухаючи на змерзлі руки. – Пхе! І що це ще смердить?

– Фу-у! – скривився Юстас. – Наче мертвечиною тягне. Чи то мертва пташка десь, чи що? І як це ми раніше не помітили?

Раптом Діамант скочив на копита та тицьнув кудись рогом:

– Дивіться! – закричав він. – Подивіться на це! Дивіться, дивіться!!

Усі перевели погляд туди, куди він вказував, і вклякли на місці, охоплені тваринним жахом.

Розділ 8

Які новини приніс орел

У тіні дерев, на дальньому боці прогалини, щось рухалося… Ду-у-уже повільно те «щось» немов повзло крізь повітря на північ. На перший погляд ви, певно, помилково сприйняли б те «щось» за дим, бо воно було сірим й напівпрозорим. Але той смертний сморід, яким від нього тхнуло, був аніяк не запахом диму. Крім того, створіння мало виразну та сталу форму, замість того, аби повсякчас здійматися та завиватися, як то робить звичний собі дим. Обрисом воно нагадувало людину, однак замість чоловічої голови, мало голову птаха – якогось страшного летючого хижака із лютим вигнутим дзьобом. У створіння було чотири руки, які воно тримало над головою, простягаючи їх на північ, немов у нестримному бажанні голими руками обхопити всі землі Нарнії. А його пальці… всього їх було двадцять: скручені, наче його дзьоб, із довгими, надзвичайно гострими пташиними кігтями. Це створіння наче пливло над землею, і здавалося, що й сама трава чахне там, де воно прослизнуло.

Тільки-но Верть його побачив, як одразу, із відчайдушним криком нажаханого віслюка, стрімко кинувся до вежі, а Джил (хоча, як ви знаєте, вона і була не з боязких) заховала обличчя в долоні, тільки б це не бачити. Інші ж спостерігали за тим десь зо хвилину, доки воно упливло праворуч, туди, де дерева стояли щільніше, і зникло з очей. Згодом знов вийшло сонце і пташки поновили свій лагідний спів.

Усі зітхнули з полегшенням, бо, доки створіння не сховалося із виду, вони стояли нерухомо, мов кам’яні статуї.

– Що то було?! – пошепки запитав Юстас.

– Я вже колись бачив це створіння… – відповів Тіріан, – але тоді воно було вирізьблене з каменю та вкрите золотом, а замість очей мало найчистіші алмази. Трапилося те, коли я був гостем при дворі тісрока, у Ташбаані, і років мені було не більше, аніж тепер тобі. Тісрок повів мене до великого храму Таша, і саме там я його й побачив – вирізьбленим у камені над вівтарем.

– Тоді то… те створіння… і є Таш?! – ошелешено вимовив Юстас.

Замість відповіді Тіріан, злегка обійнявши за плечі Джил, спитав у неї:

– А ви як себе почуваєте, моя леді?

– Усе… усе гаразд, – відповіла Джил, відводячи долоні від зблідлого обличчя та спромагаючись усміхнутися. – Зі мною все гаразд… Мені тільки на мить стало зле від цієї істоти, і все.

– Здається мені, – промовив єдиноріг, – що ми маємо визнати, що, хоч там що дехто гадає, а Таш все ж таки існує?

– Так! – докинув гном. – І цей бовдур Круть, що зовсім не вірить в існування Таша – гадаю, він вкусив більше, аніж зможе проковтнути… Він кликав Таша і – оце так несподіванка! – Таш не забарився з’явитися!

– Куди ж воно… він… це створіння подалося? – задумливо спитала Джил.

– На північ, у серце Нарнії, – відповів Тіріан. – Ось воно й оселилося поміж нас. Кликали його, він і прийшов…

– Ха-ха-ха! – зареготав гном, потираючи волохаті руки. – Оце так несподіванка чекає на Крутя. Нема чого викликати всіляких демонів, якщо направду не бажаєш із ними зустрітися.

– Хто зна, може, Таш Крутеві й не покажеться… – припустив Діамант.

– А куди це подівся Верть? – стурбовано запитав Юстас.

Усі почали гукати на Вертя, а Джил обійшла вежу з іншого боку, глянути, чи не забіг він туди.

Вони вже досить втомилися шукати, коли раптом велика сіра голова обережно визирнула з дверей вежі й мовила:

– Воно вже пішло?

Коли їм нарешті вдалося його вмовити, він вибрався зі свого укриття, весь тремтячи та здригаючись, мов собака перед грозою.

– Тепер я бачу, – картав себе Верть, – яким насправді я був: поганим і дурним віслюком. Не слід мені було слухати Крутя! Я й уявити собі не міг, до чого це призведе!

– На твоєму місці я б менше теревенив про те, яким був дурнем, а переймався б лише тим, як стати кмітливішим… – почав Юстас, але Джил його урвала:

– Ох, та відчепись ти від бідолашного Вертя! – докірливо мовила дівчинка. – То все було великою помилкою, чи не так, мій любий Вертюшенько?

І вона лагідно цмокнула його в ніс.

Хоча й досі дещо приголомшені побаченим, друзі порозсідалися та продовжили розмову.

Діамантові особливо про що розповідати не було: він майже весь час провів зв’язаним за хлівом і, звісно, не міг чути жодних ворожих планів. Його били (хоча у відповідь декому теж чимало дісталося) та погрожували смертю, і все це задля того, аби він погодився з тим, що той, хто з’являється і постає перед ними кожної ночі в тьмяному світлі вогнища, і є справжнім Асланом. До речі, якби його вчасно не врятували, його стратили б того ж самого ранку. Що ж до долі ягня, то про те він і гадки не мав.

Їм належало вирішити: повертатися того ж вечора до Хлівного пагорба, аби показати Вертя нарнійцям та спробувати пояснити їм, як