Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Києва у 2 700 років, тобто з часів Скіфської доби, і він мав рацію. Бо так званий Київський трикутник і Земля русів — були одним і тим же місцем поховання скіфських царів. Поселення (городище) Київ у ті часи вже існувало. Тобто Кий переніс свою столицю до давно існуючого міста і почав його розбудовувати.

Професор Михайло Брайчевський досить чітко зазначив:

«У першій половині й середині І тис. н.е… джерела фіксують наявність двох великих об’єднань давніх слов’ян — Антського і Склавінського. Це були політичні утворення напівварварського типу, які на певній стадії добре відомі в усіх країнах ойкумени…

Антський союз,.. мав у своєму складі шість великих «племінних» груп (уличів, тиверців, волинян, бужан, дулібів, білих хорватів), займав усю основну частину Східноєвропейського лісостепу на захід від Дніпра. На чолі його стояли царі (рекси), оточені можновладцями.

Це об’єднання, що вищий злет пережило наприкінці V та в VІ ст., було… ліквідоване внаслідок аварського «наїзду» на зламі VI-VII ст. Але причини, що викликали його до життя, зрозуміло, не зникли, а діяли , хоча й у нових, деформованих зовнішніми факторами умовах. Отож, на руїнах Антського царства в VІІ ст. починає формуватися нове, могутніше політичне об’єднання, що дістало назву Русь і на кінець І тис. стало найбільшим і найсильнішим утворенням Східної Європи» [81, с. 126–127].

Останнім часом мені вдалося ознайомитися із працею Олександра Ковалевського та Леоніда Осауленка «Ілюстрована Історія України. Від найдавніших часів до сучасності», яку на перших порах сприйняв за надто цікаву і потрібну працю. Але чим далі її вивчав, тим більше переконувався, що автори більшу частину своїх висновків запозичують в інших людей, не вважаючи за потрібне посилатись на них. Видавши перший том своєї книги, вони «скромно приховали» навіть список використаної літератури, що, взагалі, є «дурним тоном» документалістики.

Так, по суті, хороша праця стала непотребом української історичної сучасної документалістики. Хотів послатись на деякі думки з цієї книги, та все ж таки передумав. Вирішив йти старим шляхом, посилаючись на відомих та молодих, достойних уваги авторів, які не є всезнаючими. Отож, звернімося до нашого великого земляка Михайла Брайчевського. Як відомо, російська імперська влада робила все, аби заблокувати нові дослідження щодо появи на українських (руських) землях раніше вигаданих готів та гунів, тому велети історичної думки української науки, такі як М.С. Грушевський, Агатангел Кримський, Михайло Брайчевський, Н.П. Дашкевич, В.Б. Антонович та десятки інших, змушені були підтримувати московсько-німецькі вигадки. Однак деякі з тих українських геніїв все ж таки, хоча й поза планом та дотично, торкалися того періоду і закритих тем. То були лише перші кроки в цьому напрямі геніальних науковців, але їх зусилля мали благодатний ґрунт. Ось тому московські владоможці свого часу просто заборонили друкувати останні дослідження професора Михайла Брайчевського про «Першопочатки Русі (України)».

Скажіть, будь ласка, як Москва могла дозволити друкувати ось таке: «Первинна Русь — це східна, наддніпрянська частина антських (полянських) племен, яка найменш постраждала від слов’яно-аварських війн і яка першою ступила на шлях створення нового політичного об’єднання» [81, с. 340].

І хоча в цьому не було нічого крамольного, та Москва таке говорити і досліджувати забороняла. Першу роль у створенні Русі мала завжди грати Московія. Це була примусова аксіома.

Ось що писав М.Ю. Брайчевський далі: «Історія Київської Русі починається на зламі VI–VII ст. Саме цей час — епоха аваро-слов’янських війн — став поворотним етапом у політичному розвитку східного слов’янства. На зміну Антському об’єднанню племен прийшла Русь — нове державне утворення, що протягом трьох століть виросло в найбільшу і найсильнішу державу східної Європи» [81, с. 341].

Тобто, ми відстежуємо довгий історичний період, який свідчить про спадковий розвиток як етносу, так і державності на теренах України-Русі. Що цікаво, професор Михайло Брайчевський сам цю тезу старався виділити.

«Незаперечною заслугою історичної науки радянського періоду є обґрунтування тези про глибокі корені Київської Русі. Писемні джерела, на жаль, не йдуть глибше IX ст.; дослідники давніх епох мусять, у кращому випадку, задовольнятися побіжними згадками у візантійських чи східних хроніках. Натомість великий внесок у джерелознавчу скарбницю робить археологія. Вона невпинно збільшує кількість матеріалів і сміливо втручається в суто історичну проблематику, що до недавнього часу вважалося прерогативою писемної історії.

Концепція антського періоду в розвитку східних слов’ян, репрезентованого існуванням черняхівської культури, запропонована і обґрунтована мною в низці праць, опублікованих у 50-х роках…

З приводу етнічної інтерпретації черняхівської культури висловлювалися найрізноманітніші здогадки, часто зовсім фантастичні. Проте єдиною правдоподібною концепцією залишається думка, висловлена ще першими дослідниками культури, за якою пам’ятки черняхівського типу залишені стародавніми слов’янами…» [81, с. 141–142].

Зазначимо, що професор Анатолій Миколайович Кіндратенко у своїх працях чітко доказав і довів, що й знамениті гуни теж належали до черняхівської культури, а отже — до слов’янських племен. Послухаємо:

«У III ст. почалися широкомасштабні війни Черняхівських племен з Римом. Вони були як наслідком перенаселення земель й колонізаційного руху в усіх напрямках від місця попереднього проживання праукраїнців між Карпатами та Середнім Дніпром, так і протидією агресивній політиці Риму. Рух закінчився колонізацією праукраїнцями Балкан, Центральної та Східної Європи. «Гунські війни» були лише найяскравішою ланкою цього процесу… З обох боків боротьба була жорстокою. На захоплених землях римляни брали в рабство дуже багато людей, особливо ж непокірні племена, які чинили відчайдушний опір, намагалися винищити вщент. Для захисту від них десь у цей час була побудована система укріплень з ровами та валами — так звані «Троянові вали». «Варвари» відповідали не меншою «люб’язністю» [142, с. 109]. Тобто носіями Черняхівської культури були у III–V ст. н.е. не тільки анти та славени, а й гунські племена. І все те є досягненням праукраїнського етносу.

«Розгром готів (гетів) антами, поразки римлян та візантійців від «варварів» стали початком виникнення в кінці ІV — на початку V століть на теренах Руси-України нової етнокультурної та соціально-економічної спільноти, яка врешті-решт була лише наслідком попереднього військово-політичного об’єднання і в якій всі племена пізніше виступають під ім’ям склавинів-антів. Римлянам вона відома як імперія гунів, а арабам — як потужна держава Валінану… Таким чином руси-українці створилися як на основі праукраїнських племен Київської та Черняхівської культур, так і українізації скито-сарматських та фракійських племен. Всі вони були індоєвропейцями і, очевидно, близькими по мові» [143, с. 66].

Так на арені українських земель з’явився потужний союз слов’янських племен — Антська держава. Десь у середині VI століття на наші південні терени з Азії прикочували авари. Народ уйгурського походження.

«До складу Антського союзу племен, наскільки можна судити з наявних джерел, входило шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів